29 тисяч повернених імен і майже 10 мільйонів документів: навіщо Натан Щаранський продовжує їздити до Києва під час війни

У вересні 2026 року Натан Щаранський знову приїхав до Києва. Не на кілька годин заради протокольного заходу: голова Наглядової ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» приїхав дивитися, що відбувається з проєктом, яким займається вже десять років, і говорити про роботу, що продовжилася після початку повномасштабної російської війни.

Автор: Антон Пшединський Сторінка автора на НАновини

Розмову записали в Києві, в офісі-музеї Меморіального центру, напередодні 85-ї річниці масових розстрілів 29–30 вересня 1941 року. Інтерв’ю вийшло у вересневому номері «Єврейського оглядача» №09/392 під заголовком «Натан Щаранський: “Бабин Яр допомагає зрозуміти і усвідомити не лише трагедію, але й силу єврейського народу”». Саме це інтерв’ю — основне джерело нашого матеріалу. Оригінал інтерв’ю «Єврейського оглядача»

Починається там все з досить простого питання: навіщо Щаранському взагалі це потрібно? Ізраїльтянину, колишньому в’язню Сіону, міністру, депутату Кнесету, екс-голові Єврейського агентства — навіщо під час війни продовжувати їздити до Києва, займатися архівами і Бабиним Яром? Відповідь поступово виводить далеко за межі одного меморіального майданчика.

Чому Щаранський продовжує займатися Бабиним Яром

Щаранський народився в 1948 році в Донецьку, який тоді називався Сталіно. Україна для нього — не чужа країна, що з’явилася в біографії після 1991 року: тут пройшло дитинство. Потім була Москва, рух відмовників, арешт, дев’ять років радянського ув’язнення, звільнення в 1986 році та Ізраїль.

Але свою роботу з Бабиним Яром він пов’язує не лише з місцем народження. Десять років тому Меморіальний центр створювався з ідеєю, що одного пам’ятника біля місця масового вбивства недостатньо. Потрібні архів, дослідження, освіта, відновлення імен і спроба розібратися в механізмі самої ненависті — як суспільство доходить до стану, коли масове вбивство стає технічно організованою операцією.

До 24 лютого 2022 року частину задуманого встигли зробити. У Бабиному Яру з’явилися Дзеркальне поле, «Кристалічна стіна Плачу», кілька інсталяцій і Символічна синагога у формі розкриваючоїся книги. Для Щаранського суттєва не лише її архітектура: там можна зібрати міньян, провести єврейську церемонію, читати молитви — на території, де вісімдесят п’ять років тому людей вбивали тому, що вони були євреями.

Будівництво великого музейного комплексу російське вторгнення зупинило. Центр при цьому не закрився. Скоріше стався дивний поворот: виявилося, що деякі речі, які раніше вважалися довгостроковою дослідницькою роботою, тепер доводиться робити швидше, тому що сам оригінал документа може просто не пережити черговий удар.

Майже 10 мільйонів документів — і війна поруч з архівними полицями

Щаранський каже, що співробітники Центру працюють з українськими архівами в Києві, Харкові, Миколаєві, Дніпрі, Сумах та інших містах. До вересня 2026 року, за його даними, вдалося оцифрувати майже 10 мільйонів документів — від великих архівних справ до фотографій і записок, які на перший погляд можуть здатися малозначними.

НАновини стежать за цією історією не перший місяць. Ще в грудні 2025 року ми детально розповідали, чому співробітники проєкту називали оцифрування архівів Бабиного Яру «гонкою з часом»: робота вже тоді йшла на тлі російських ударів і постійного ризику для фондів. Наш матеріал: «Порятунок єврейських архівів Бабиного Яру під вогнем війни — це гонка з часом»

У новому інтерв’ю з’явився масштаб, якого тоді ще не було: майже десять мільйонів оцифрованих документів. З’явилися і побутові подробиці. Щаранський розповідає про холодні архівні приміщення, проблеми з електрикою, обігрівачами, альтернативними джерелами енергії — тобто про зовсім не музейну реальність, в якій зараз працюють люди зі старими рукописами.

Він згадує і свій візит до Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського. Приблизно через тиждень після цього, каже Щаранський, неподалік упав безпілотник і були серйозні руйнування. Тут не треба додавати нічого від себе: це саме його розповідь в інтерв’ю, і так його правильніше подавати.

Частину оцифрованих матеріалів Центр передає Національній бібліотеці Ізраїлю. І ця деталь добре показує, чому історія Бабиного Яру в принципі погано вкладається в рамку «української теми для українців». Документ фізично залишається в Києві, Харкові чи іншому українському місті, а його цифрова копія може опинитися в Ізраїлі і повернути історію сім’ї, яка виїхала звідси два чи три покоління тому.

33 771 убитий за два дні — але зараз шукають не цифру, а людину

29 і 30 вересня 1941 року в Бабиному Яру були розстріляні 33 771 єврей. Це не пізня приблизна оцінка: число було зафіксовано самими нацистами в оперативній звітності. У наступні місяці і роки окупації вбивства там продовжувалися; загальну кількість євреїв і представників інших груп, убитих у Бабиному Яру, історики оцінюють приблизно в 100 тисяч осіб.

Тому 33 771 і близько 100 тисяч — не дві конкуруючі оцінки однієї події. Перша цифра стосується жахливо короткого проміжку — двох днів, 29 і 30 вересня 1941 року. Друга — до всього періоду масових вбивств у Бабиному Яру під час німецької окупації.

У проєкту Меморіального центру «Імена» завдання ще складніше: перетворити цю статистику назад у людей. За словами Щаранського, зараз у базі вже понад 29 тисяч встановлених імен. Дослідники намагаються з’ясувати не лише прізвище жертви, але й де людина жила, чим займалася, хто був її родичами.

Він наводить приклад Соні Віленської-Шейніної. Все почалося з звичайної архівної заяви на отримання житлоплощі, де згадувалося, що дружина Єгошуа Шейніна загинула в Бабиному Яру. Дослідники стали розкручувати цю маленьку нитку, з’ясували, що Шейнін керував відомою в 1930-ті роки єврейською музично-хоровою капелою «Євоканс», знайшли додаткові матеріали і врешті-решт відновили ім’я його дружини.

Соня Віленська-Шейніна з’явилася в базі не як ще одна одиниця до числа 29 тисяч. У неї знову виявилися ім’я, чоловік, сімейна історія і шматок довоєнного Києва навколо неї. У цьому, власне, і різниця між пам’ятною датою і дослідницькою роботою.

Навіщо тут Ізраїль — крім того, що Щаранський ізраїльтянин

В архівному проєкті є дві волонтерські групи. Одна допомагає розшифровувати рукописи на кирилиці, інша працює з матеріалами на івриті та їдиші. У другій, за словами Щаранського, беруть участь люди з Ізраїлю, України, Німеччини, США та Греції — в основному дорослі від 30 до 50 років, у яких є робота, сім’ї і жодного професійного обов’язку вечорами розбирати чужий старий почерк.

Одночасно Центр оцифровує фотоколекцію, яку збирали майже сім років. Зараз у ній понад 32 тисячі унікальних фотографій — єврейське життя до війни, люди, сім’ї, події. Разом з міжнародним видавництвом De Gruyter випускається академічний журнал Eastern European Holocaust Studies. Робота з Бабиним Яром давно йде одночасно на кількох мовах і в кількох країнах.

Саме тут НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency бачать пряму ізраїльську лінію цього сюжету: не через чергову дипломатичну заяву про «спільну пам’ять», а через конкретну роботу. Хтось в Ізраїлі розшифровує сторінку на їдиші; Національна бібліотека отримує цифрові копії матеріалів; ізраїльські сім’ї можуть шукати родичів в українських архівах.

Біографія самого Щаранського теж постійно з’єднує ці дві країни. У травні 2025 року його мемуари «Не злякаюся зла» вперше вийшли українською мовою, а презентації пройшли практично одночасно в Києві та Єрусалимі. Тоді Щаранський окремо говорив, що Україна — місце його народження, а українська — мова його дитинства. НАновини: як книгу Щаранського вперше видали українською і представили в Києві та Єрусалимі

У серпні 2026 року Володимир Зеленський нагородив Щаранського орденом «За заслуги» II ступеня. Це вже другий український орден у його біографії, і ми окремо розбирали, як уродженець Донецька пройшов шлях від радянського ув’язнення до ізраїльської політики і чому знову опинився пов’язаний з Україною через десятиліття після репатріації. НАновини: «Зеленський нагородив Натана Щаранського»

Бабин Яр — ще й історія того, як пам’ять намагалися зробити безіменною

Є одна деталь, без якої нинішня робота з іменами виглядає просто хорошим архівним проєктом. Після війни Бабин Яр десятиліттями існував у радянській публічній пам’яті без повноцінного визнання того, що основними жертвами вересневого розстрілу були саме євреї.

Людей називали «мирними радянськими громадянами», єврейська складова розчинялася в загальній формулі. Тому сьогоднішнє повернення прізвищ — це ще й рух у протилежний бік від тієї радянської моделі пам’яті.

У вересні 1966 року в Києві сталася річ, яка тоді виглядала майже неможливою: люди самі прийшли до Бабиного Яру на несанкціоновані акції пам’яті. Там були письменник Віктор Некрасов, Іван Дзюба, пережила розстріл Діна Проничева. Радянські органи уважно стежили за тим, що відбувається, а з’єднання єврейської та української незалежної пам’яті сприймали як політичну проблему. Наш великий матеріал про перші мітинги в Бабиному Яру в 1966 році

Ця ж лінія несподівано повернулася до Києва буквально кілька днів тому. У вересні 2026 року вийшло нове українське видання документального роману Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» — книги, повний текст якої в СРСР був спотворений цензурою, а автору довелося вивозити рукопис на Захід. НАновини: нове українське видання «Бабиного Яру» Кузнєцова

Виходить не дуже зручна для красивої ювілейної промови послідовність. Спочатку людей убили. Потім багато років не хотіли ясно говорити, кого саме вбили. Потім за самостійне поминання стежили органи безпеки. А через вісімдесят п’ять років дослідники сидять над заявами про квартири і старим їдишем, намагаючись по одному повертати прізвища.

Що тут може бути незрозуміло ізраїльському читачеві

Бабин Яр, або українською Бабин Яр, знаходиться в Києві. У 1941 році це був яр біля міської околиці. Після захоплення Києва німецькими військами євреям наказали 29 вересня з’явитися з документами, грошима і речами; багато хто міг припускати, що йдеться про переселення. Замість цього людей колонами повели до місця розстрілу.

33 771 особа — число саме за 29 і 30 вересня 1941 року. Пізніше в Бабиному Яру вбивали інших євреїв, ромів, радянських військовополонених, пацієнтів психіатричної лікарні та інших людей. Тому в літературі зустрічається і оцінка близько 100 тисяч жертв всього періоду окупації.

Голокост в Україні — це багато в чому Голокост розстрілів. Для багатьох ізраїльтян перша асоціація з винищенням європейських євреїв — Аушвіц, Треблінка, табори смерті і газові камери. На окупованих територіях СРСР величезну частину євреїв убили інакше: біля їх власних міст і містечок, у ярах, лісах, кар’єрах і протитанкових ровах. Бабин Яр став одним з головних символів саме цієї частини Голокосту.

Натан Щаранський — не запрошений ізраїльський гість проєкту. Він вже десять років очолює Наглядову раду Меморіального центру, а його власна біографія починається в українському Донецьку. Тому його присутність у Києві — продовження багаторічної роботи, а не візит до річниці.

Ізраїльська частина нинішньої річниці теж буде цілком реальною. 29 вересня 2026 року в Яд Вашем в Єрусалимі відбудеться захід до 85-річчя Бабиного Яру за участю Натана Щаранського, голови Яд Вашем Дані Даяна, посла України Євгена Корнійчука і представників вихідців з України в Ізраїлі. НАновини вже публікували програму і пояснювали, чому захід адресовано не лише історикам, але й великій ізраїльській громаді, сім’ї якої походять з України. НАновини: 85 років Бабиному Яру — захід у Яд Вашем 29 вересня

У 2026 році Бабин Яр виявився не лише про 1941-й

Щаранський наводить ще одну цифру: з початку 2026 року до моменту інтерв’ю безкоштовні екскурсії по Бабиному Яру, за даними Центру, відвідали понад 130 тисяч осіб. Цю цифру ми свідомо залишаємо з атрибуцією самому Щаранському: незалежною статистикою НАновин вона не є. Те ж стосується майже 10 мільйонів оцифрованих документів, понад 29 тисяч імен і 32 тисяч фотографій — це дані, наведені керівником Наглядової ради Центру в інтерв’ю.

Є в його розповіді і зовсім інший Бабин Яр. Невеликий Будинок рабина біля Символічної синагоги розписали нейроособливі діти з Харкова, які самі живуть під повітряними тривогами і російськими обстрілами. Їм розповіли історію місця, а вони залишили там дуже яскраві малюнки. Щаранський каже, що його вразили не похмурі зображення, а кількість кольору і надії.

Мабуть, у цьому і є дивність нинішнього стану Меморіального центру. Великий музей, задуманий до війни, поки не побудований. Зате архівісти сканують документи, добровольці сперечаються з почерком на їдиші, сім’ї знаходять давно втрачених родичів, діти з обстрілюваного Харкова малюють стіни, а через кілька днів ті ж імена будуть згадувати вже в Єрусалимі.

У 1941 році в звіті залишилося дуже точне число — 33 771 убитий за два дні. Через вісімдесят п’ять років робота йде в протилежному напрямку: не порахувати ще раз, скільки було жертв, а витягнути з цієї цифри Соню, Єгошуа і тисячі інших людей, яким колись належали квартири, фотографії, листи, сім’ї і власні імена.