Під зіркою Давида та українським прапором: єврейські військові підрозділи України, їх забуті командири та дорога до майбутнього Ізраїлю (1917–1920)

Цей матеріал підготовлено для науково-популярної рубрики НАновин «Євреї з України». Ми не претендуємо на самостійне історичне дослідження чи остаточне розв’язання наукових суперечок. Наше завдання — розповісти широкій аудиторії про маловідомі сторінки спільної українсько-єврейської історії, познайомити читачів із людьми, подіями та документами. Деякі відомості історики трактують по-різному. Тим, хто хоче докладніше вивчити тему, радимо звертатися безпосередньо до історичних досліджень, архівних документів і спогадів учасників подій. Основні джерела наведено наприкінці публікації.

Рубрика «Євреї з України» | Автор — редакція НАновини — Nikk.Agency

У листопаді 1918 року молодий єврейський військовослужбовець Хаїм Кахане приєднався до українських формувань, які билися за Львів. Через тридцять років він братиме участь у створенні перших парашутних підрозділів армії незалежного Ізраїлю.

Його біографія — лише одна з десятків історій, які ми зібрали в цьому великому матеріалі.

У нашій статті — близько 100 імен єврейських учасників подій та історичних діячів. Приблизно 60–70 із них пов’язані з військовою службою, збройною самообороною та організацією єврейських підрозділів. Багато кого з цих людей сьогодні майже забули. Інші стали відомими політиками, громадськими діячами, військовими керівниками та учасниками створення Держави Ізраїль.

Перед нами події 1917–1921 років, десятки міст і містечок України, єврейські командири, добровольці, озброєні дружини та підрозділи української армії. Історії героїзму, співпраці, трагічних втрат і людських доль, що продовжилися далеко за межами України.

Ми розповімо про Соломона Ляйнберга, який створив Єврейський ударний курінь Української Галицької армії, та Салька Роттенберга, який командував змішаною єврейсько-українською кінно-кулеметною сотнею. Про понад 80 єврейських добровольців Гуцульського куреня та вісьмох загиблих бійців, похованих під Підкаменем.

В Одесі познайомимося з Мойсеєм Усискіним, командиром 1-го Єврейського піхотного батальйону, та Михайлом Дашевським, чиї дружинники захищали населення далеко за межами міста. У Львові — з Ісраелем Вальдманом та Юліушем Айслером, організаторами озброєної єврейської міліції, яка намагалася зберегти нейтралітет під час польсько-української війни.

Окрема велика історія — єврейська самооборона Черкас, Сміли, Златополя, Городища, Бершаді, Тетієва, Голованівська, Катеринослава та інших населених пунктів. Тут діяли Ізраїль Бердичевський, Моше Дубровенський, Гірш Турі, Хаїм Острой, Борис Ханіс та багато інших. Одні загинули, захищаючи свої громади. Інші пережили війну, але через десятиліття стали жертвами сталінських репресій.

А потім простежимо, як долі деяких учасників цих подій пов’язали Україну з майбутнім Ізраїлем: пароплав «Руслан», що вирушив з Одеси до Яффо 1919 року, ветерани самооборони в «Гаґані» та «Ірґуні», Володимир Жаботинський, Хаїм Кахане та Яаков Дорі — перший начальник Генштабу ЦАХАЛу.

Це не історія однієї армії, однієї політичної партії чи одного народу. Тут були сіоністи та єврейські соціалісти, колишні солдати Російської й Австро-Угорської імперій, українські офіцери, добровольці та звичайні мешканці, змушені брати до рук зброю, щоб захистити свої родини.

Були співпраця і взаємодопомога, спільні бої та врятовані життя. Були роззброєння, погроми, зради й трагічні помилки.

Ми зібрали ці історії разом, щоб показати ту частину українсько-єврейського минулого, про яку говорять значно рідше: як євреї й українці не лише жили поруч, а й служили разом, захищали одне одного, створювали збройні підрозділи та інколи віддавали життя за спільну справу.

А деякі з цих людей згодом опинилися серед тих, хто стояв біля витоків військової та громадської історії Держави Ізраїль.

1917 рік: коли єврейські військові почали об’єднуватися

Після падіння Російської імперії в Києві виникла Українська Центральна Рада — політичний орган, що став основою Української Народної Республіки (УНР).

Єврейські партії отримали представництво в українських державних структурах. У січні 1918 року Центральна Рада ухвалила закон про національно-персональну автономію, який надавав національним громадам право самостійно організовувати культурне та громадське життя.

Для євреїв, які пережили десятиліття обмежень у Російській імперії, це була значна політична зміна.

Проте політичні обіцянки лунали на тлі розпаду армії, революції та збройної боротьби. Містами й містечками пересувалися демобілізовані солдати, загони різних партій і самостійних командирів.

Єврейські військовослужбовці, які пройшли Першу світову війну, почали створювати власні організації. Виникали союзи євреїв-вояків, проводилися конференції та обговорювалися проєкти національних військових частин.

На півдні України одним із центрів цього руху стала Одеса.

Одеса: 500 гвинтівок, 24 тисячі набоїв і перший єврейський батальйон

Історія 1-го Єврейського піхотного батальйону розпочалася в грудні 1917 року, коли єврейські військові організації Одеси запропонували владі Української Народної Республіки (УНР) створити власні національні військові частини. Ініціативу підтримали начальник Одеського військового округу генерал Єлчанінов і представник Української Центральної Ради підполковник Поплавко. Останній повідомив про це до Києва, де перебувала Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським. Туди ж на переговори вирушили представники єврейських військовослужбовців.

29 грудня з’їзд єврейських солдатів і офіцерів в Одесі ухвалив рішення розпочати формування національних частин і створив організацію «Евріда». Її керівний комітет із 15 осіб очолив військовий лікар Григорій Жалковський. Організація об’єднувала єврейських військовослужбовців колишньої російської армії, зокрема учасників Першої світової війни, і планувала створювати підрозділи не лише в Одесі, а й у Катеринославі (нинішньому Дніпрі), Миколаєві, Сімферополі, Гуляйполі, а також серед солдатів колишнього Румунського фронту.

13 лютого 1918 року керівництво «Евріди» видало наказ № 1 про створення в Одесі 1-го Єврейського піхотного батальйону. У ньому організація посилалася на дозвіл Української Центральної Ради від 2 січня 1918 року на формування єврейських національних військових частин. Повного тексту цього дозволу не знайдено, тому невідомо, чи поширювався він на всю територію УНР, чи лише на звернення одеських організацій. Сам лютневий наказ про створення конкретного батальйону видала саме «Евріда», а не українське військове міністерство.

На той час Одесу вже контролювали більшовики, які проголосили Одеську Радянську Республіку. Проте новий підрозділ зберігав самостійне командування, не входив ані до Червоної армії, ані до регулярної армії УНР і розраховував на подальшу співпрацю з українською владою.

Командиром призначили колишнього прапорщика російської армії Мойсея Усискіна, його помічником — Бориса Богданова, начальником штабу — Габріеля Гершенкройна. За постачання з 15 лютого відповідав військовий чиновник Штейнберг. Наступного дня прибули перші 20 добровольців під командуванням Фроїма Черкеса, який очолив першу піхотну роту.

18 лютого батальйон отримав 500 гвинтівок і 24 тисячі набоїв із базисного складу колишнього Румунського фронту російської армії. У той час силами Румунського фронту й Одеської Червоної армії командував Михайло Муравйов. Однак хто безпосередньо санкціонував видачу зброї, опубліковані документи не уточнюють. Не встановлено й точного місцезнаходження складу.

Казарми батальйону розташовувалися на Прохоровській вулиці, 1, де військовослужбовці жили, проходили підготовку й несли караульну службу.

Попри значну кількість отриманої зброї, батальйон був порівняно невеликим. За дослідженням історика О. М. Шолка, він налічував близько 240 бійців, а разом з офіцерами — менш як 300 осіб. Чисельність постійно змінювалася: прибували добровольці, відбувалися звільнення зі служби та дезертирство.

Основу становили євреї — колишні солдати російської армії, ветерани Першої світової війни, студенти, гімназисти та випускники військових училищ. Точний національний склад не встановлено, тому не можна виключати присутності військовослужбовців інших національностей.

Серед добровольців були Ісахар Віолін з Уфи, випускник Житомирської школи прапорщиків Яків Песіс, Ушер Тутковський, який закінчив військову школу в Петергофі, та Йосип Розенбліт із Чугуївського військового училища. Чимало офіцерів дотримувалися сіоністських поглядів, підтримуючи створення єврейського національного дому в Ерец-Ісраель — історичній Землі Ізраїлю.

За повідомленнями тодішньої одеської преси, серед військовослужбовців налічувалося 120 георгіївських кавалерів — нагороджених за хоробрість у російській армії. Проте повного списку нагороджених не виявлено, тож газетна цифра залишається непідтвердженою.

4 березня за розпорядженням радянського коменданта Одеси Борового батальйон розпочав охорону міських об’єктів, зокрема збройового арсеналу.

9 березня почали формувати другу піхотну роту під командуванням Бориса Богданова. Інструкторами призначили Шафіра, Віоліна та Усієвича. Одночасно створювали кулеметний взвод під керівництвом інструктора Зінькова. Окремих кавалерійських та артилерійських підрозділів батальйон не мав.

При штабі діяли господарська та медична служби. Військовим лікарем був Григорій Жалковський, скарбником — Рогозовський, господарським діловодом — Дроздін, квартирмейстером — Горбатий.

Повсякденна служба охоплювала стройову та стрілецьку підготовку, караули й сувору дисципліну. У вільний від обов’язків час солдати могли відвідувати синагогу, але за відмову виконувати накази командування виключало з підрозділу.

У наказі від 11 березня Мойсей Усискін особливо наголосив, що батальйон зобов’язаний захищати не лише єврейське населення, а й безпеку всіх одеситів незалежно від національності.

Невдовзі ця вимога набула практичного значення. 13–15 березня 1918 року, коли більшовики залишали Одесу, а українські та австро-угорські війська ще не встановили контроль над містом, виникла загроза масових пограбувань.

Єврейський батальйон разом із добровольчими дружинами та міською міліцією охороняв Молдаванку, житлові квартали, ринки, державний банк, скарбницю і телефонну станцію. Для посилення підрозділу з ініціативи міської влади з артилерійського арсеналу передали чотири кулемети «Максим», вісім запасних стволів і 100 ручних гранат.

15 березня до Одеси увійшли українські та австро-угорські війська, після чого представники УНР повернулися до влади. Для командування батальйону відкрилася можливість домогтися офіційного включення підрозділу до української армії.

18 березня в батальйоні запровадили нові знаки розрізнення: замість нарукавних пов’язок військовослужбовцям належало носити кашкети з біло-блакитним околишем і зіркою Давида замість кокарди.

Того самого дня представник керівництва «Евріди» Х. Л. Авербух і начальник штабу Габріель Гершенкройн вирушили до Києва на переговори з військовим міністерством УНР.

Однак домовитися не вдалося. Австро-угорське командування та українська військова влада виступили проти збереження самостійно створених збройних частин поза встановленою структурою армії УНР.

Головний комісар УНР у Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях Семен Коморний розпорядився демобілізувати батальйон.

24 березня почалося звільнення військовослужбовців. Останніми, 7 квітня 1918 року, демобілізувалися Мойсей Усискін, Габріель Гершенкройн, Борис Богданов і ще кілька офіцерів.

Так завершилася майже двомісячна історія 1-го Єврейського піхотного батальйону Одеси.

Він не став частиною регулярної української армії, але виник з ініціативи єврейських військовослужбовців, підтриманої представниками Української Центральної Ради. Його організатори прагнули співпраці з українською владою, а в дні березневого міжвладдя бійці захищали не лише єврейські квартали, а й загальноміські установи.

Для історії українсько-єврейських відносин це маловідомий, документально підтверджений приклад співпраці, у якому створення національного військового підрозділу поєднувалося із захистом усіх мешканців Одеси.

Михайло Дашевський та одеські дружинники: від 50 добровольців до захисту міст і містечок України

Ще до створення 1-го Єврейського піхотного батальйону в Одесі з’явилася інша збройна організація — Єврейська бойова дружина, призначена для захисту населення від погромів і грабежів. Її формування розпочалося 4 грудня 1917 року з ініціативи місцевої Єврейської військової організації (ЄВО), яку очолював колишній військовий чиновник Хаскель Авербух.

Появі дружини передував епізод з українськими військовими. На початку грудня, виконуючи наказ про роззброєння неукраїнських частин колишньої російської армії, солдати Української Центральної Ради зажадали здати зброю й від членів ЄВО, які зібралися на Успенській вулиці, 73. Організація заздалегідь оголосила про свій нейтралітет, тому її керівництво виконало вимогу, але звернулося з протестом до української влади. За розпорядженням представника Центральної Ради в Одесі зброю єврейським військовослужбовцям повернули. Після цього й розпочався запис добровольців до дружини.

Її військовим організатором і командиром став 24-річний прапорщик Михайло (Мойсей) Маркович Дашевський, який згодом очолив штаб. У перші дні дружина налічувала близько 50 озброєних бійців, хоча деякі газети вже тоді повідомляли про півтори тисячі записаних. Історик Ярослав Тинченко вважає ці публікації дуже перебільшеними.

Дружина існувала окремо від регулярного єврейського батальйону, який організація «Евріда» сформувала в лютому 1918 року. Вона була добровольчою самообороною, не входила до регулярної армії УНР і не підпорядковувалася Червоній армії.

Поступово організація обзавелася штабом, постійними патрулями та власним фінансуванням. Штаб містився в будинку Барабаша на Великій Арнаутській вулиці, 42, на розі Рішельєвської, а згодом переїхав на Рішельєвську, 42.

Кошти збирали серед єврейського населення Одеси. Фінансовий комітет очолював М. А. Гальперін, скарбником був Бронштейн, до ревізійної комісії входили Лукашевкер, Фрідмак і Бейн. Будинкові комітети пропонували відраховувати частину квартирної плати на утримання дружинників.

Але діяльність Дашевського швидко вийшла за межі Одеси.

Уже в січні 1918 року штаб отримував звернення єврейських громад з інших міст, яким була потрібна збройна допомога. Із Чечельника надійшли повідомлення про загрозу погрому, із Рибниці — про три напади, що вже сталися.

До Чечельника відправили 35 добровольців, до Рибниці — 50. Військові інструктори вирушили до Голти, Ольвіополя та Богополя, щоб допомогти місцевим жителям організувати власну самооборону. Такі інструктори вже працювали в Голованівську, Рудниці й Кодимі.

Згодом загони спрямовували також до Рашкова, Кривого Озера й Дубоссар. До Кривого Озера відправили 50 бійців, такий самий загін планували послати до Рашкова. Дружинники діяли в Крутному, Бірзулі та інших містечках Подільської й Херсонської губерній — адміністративних областей того часу, які охоплювали значну частину сучасної Центральної та Південної України, а також сусідні території.

Особливо тяжкими виявилися події в Дубоссарах — місті на Дністрі, яке сьогодні розташоване на території невизнаного Придністров’я в Молдові.

Там напади на єврейське населення супроводжували пересування демобілізованих солдатів колишньої російської армії. Коли місцева самооборона не змогла зупинити погром, громада звернулася по допомогу до Одеси.

Штаб Дашевського відправив 26 озброєних добровольців. Одним із загонів командував прапорщик Гельд.

Спочатку дружинники спробували домовитися з нападниками про припинення насильства. Потім почалися перестрілки.

В одному зі зіткнень був поранений доброволець Малкус, у якого кинули гранату. Згодом поранень зазнали ще троє бійців — Вайнберг, Одеський і Титієвський.

У переговорах спробував узяти участь і Григорій Котовський, згодом відомий командир Червоної армії, який прибув до Дубоссар із військовими 6-ї армії. Проте його посередництво не змогло зупинити нападів.

Незвичайну подробицю зберегла тодішня одеська преса: місцевий громадський рабин, переодягнувшись у солдатську форму, приєднався до захисників. Не маючи зброї, він відбивався від нападників камінням.

Дружинники також затримали людей, які пограбували будинок православного священника. Вони захищали громадський порядок, не обмежуючись майном єврейської громади.

До кінця січня ситуація в Дубоссарах відносно заспокоїлася. Частина загону повернулася до Одеси, а 14 добровольців залишилися на прохання місцевих жителів.

При цьому відносини з різними збройними властями складалися непросто. У січні 1918 року, під час боїв між українськими частинами та більшовиками в Одесі, українські військові затримали близько 45–50 членів Єврейської військової організації, помилково прийнявши їх за супротивників. Після з’ясування обставин затриманих звільнили.

В інших містах дружинникам допомагала наявність документів як від радянських органів, так і від представників Української Центральної Ради. Наприклад, у Рудниці та Бірзулі українські військовослужбовці спочатку спробували роззброїти єврейські загони, але відмовилися від цього, коли їм показали українські посвідчення, які підтверджували, що добровольців відрядили виключно для запобігання погромам.

Дружина несла караульну службу й у самій Одесі, охороняла міські квартали, допомагала будинковим комітетам і затримувала грабіжників. Ця робота супроводжувалася втратами. 25 січня 1918 року через необережне поводження зі зброєю загинув 19-річний Абрам Янішевський, а на початку лютого під час перестрілки з грабіжниками — дружинник І. Епштейн.

Після повернення до Одеси українських та австро-угорських військ у березні 1918 року дружина спробувала зберегти свій статус міської охорони. Однак австро-угорський військовий комендант Рудольф фон Браун розпорядився роззброїти всі самостійні збройні формування. До полудня 20 березня дружинники здали зброю, хоча, за спогадами сучасників, частину озброєння вдалося зберегти.

Діяльність поновилася в листопаді 1918 року, після поразки Німеччини та Австро-Угорщини в Першій світовій війні. Дружиною знову керували Хаскель Авербух і Михайло Дашевський.

Під час грудневих боїв в Одесі між прихильниками Директорії УНР — українського уряду, що прийшов до влади після повалення гетьмана Павла Скоропадського, — та білогвардійськими формуваннями дружинники продовжували охороняти місто.

Їхня діяльність здобула визнання міського самоврядування. 10 січня 1919 року представник дружини доктор Е. Г. Раухвергер запропонував виділити на її постійне утримання 30 тисяч рублів із міської скарбниці. Ініціативу підтримав міський голова М. В. Брайкевич, який наголосив на заслугах єврейської самооборони перед Одесою. Міська дума схвалила фінансування.

На ці кошти розширили мережу караульних пунктів, обладнаних телефонами. У разі нападу мешканці могли звернутися до найближчого пункту, звідки на допомогу відправляли патруль.

25 лютого 1919 року, під час Дня національної жалоби за жертвами єврейських погромів в Україні, дружина мобілізувала кілька сотень резервістів і посилила охорону Одеси, особливо району Молдаванки. Дії узгоджували зі студентськими озброєними загонами.

У спогадах історика Іллі Чериковера йдеться, що навесні 1918 року дружина нібито мала 600 постійних бійців, дванадцять казарм, 22 кулемети й тисячу гвинтівок. Однак Ярослав Тинченко вважає ці цифри істотно завищеними. Надійного повного штатного списку, який дозволив би підтвердити таку чисельність, немає.

У квітні 1919 року Одесу знову зайняла Червона армія. За наказом нового начальника гарнізону Юрія Тютюнника самостійну єврейську дружину роззброїли й розпустили.

Замість неї більшовики організували власну 1-шу Єврейську робітничу дружину Червоної армії під командуванням З. Д. Погорельського. Станом на 10 квітня вона налічувала близько 300 осіб, включно із санітарним підрозділом, і складалася з чотирьох взводів. У травні її перетворили на Одеський єврейський запасний батальйон. Це вже було інше, радянське формування, а не колишня дружина Дашевського.

У серпні 1919 року, коли більшовики почали евакуацію Одеси перед наступом білогвардійців, міська дума знову дозволила відновити єврейську самооборону. Дружинники поновили патрулювання та припиняли спроби пограбувань.

Але після зайняття міста білогвардійцями 23 серпня 1919 року ситуація змінилася. Уже наступного дня виконувач обов’язків начальника Одеського гарнізону полковник Барановський наказав розформувати збройні частини, що існували за попередньої влади, включно з єврейською дружиною.

Представники міської та єврейської громад намагалися домогтися її збереження. Однак білогвардійський генерал Яків Шиллінг, який командував військами в районі Одеси, заявив, що не бачить потреби в окремих єврейських підрозділах. Цю позицію підтримав міський комендант полковник Могилевський.

Через кілька тижнів загинув і сам Михайло Дашевський.

13 вересня 1919 року 25-річного колишнього командира дружини вбили біля села Бурлача Балка під Одесою.

На той час Дашевський, який також займався природничими науками, працював на біологічній станції в Люстдорфі та досліджував риб. За повідомленнями тодішньої преси, під час поїздки до місця роботи його разом із супутниками затримали невідомі озброєні люди неподалік села Ольгине.

Супутників згодом відпустили, а Дашевського залишили під вартою. Пізніше місцеві селяни повідомили його батькові, що знайшли тіло в кущах. Батько впізнав сина.

Хто саме вчинив убивство і з яких мотивів, достовірно встановити не вдалося. Сучасники окремо зазначали, що Дашевський відкрито розійшовся з єврейською соціалістичною партією, коли та перейшла на комуністичні позиції.

14 вересня 1919 року Михайла Дашевського поховали на Другому єврейському кладовищі Одеси. Некрологи опублікували його батьки, колишні товариші по службі, дружинники та представники єврейських громадських організацій.

Почавшись із кількох десятків добровольців, одеська самооборона менш ніж за два роки перетворилася на організацію, до якої зверталися по допомогу жителі міст і містечок кількох губерній. Її бійці діяли за влади, що постійно змінювалася, співпрацювали з місцевими українськими представниками, отримували підтримку міської думи й охороняли не лише єврейські квартали, а й загальноміські установи.

Історія Михайла Дашевського та його товаришів — ще одна маловідома сторінка українсько-єврейської співпраці, у якій поруч із національною самоорганізацією стояла відповідальність за безпеку сусідів незалежно від їхнього походження.

Львів: нейтралітет зі зброєю в руках

1 листопада 1918 року у Львові розпочалися збройні зіткнення між українськими та польськими формуваннями. Після розпаду Австро-Угорської імперії обидві сторони претендували на Східну Галичину — історичну область, значна частина якої сьогодні розташована на заході України.

У ніч на 1 листопада українські військовослужбовці колишньої австро-угорської армії зайняли найважливіші установи Львова, підняли над ратушею синьо-жовтий прапор і оголосили про встановлення української влади. Ці події увійшли в історію як Листопадове повстання, або «Листопадовий зрив». 13 листопада нова держава офіційно отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

Керівним органом ЗУНР стала Українська національна рада, а її збройні сили згодом отримали назву Українська Галицька армія (УГА). Це було окреме українське державне утворення, що виникло на території колишньої Австро-Угорщини, а не підрозділ Української Народної Республіки з центром у Києві.

Львів тоді був багатонаціональним містом. Поляки становили понад половину його населення, євреї — близько чверті, українці — меншу частину. Коли польські збройні формування виступили проти української влади, значні райони міста опинилися між позиціями протиборчих сторін.

Єврейські політичні організації Львова оголосили нейтралітет, але вирішили, що для його збереження необхідно організувати власну збройну охорону.

Ісраель Вальдман, Юліуш Айслер і створення міліції

Одним з організаторів єврейської самооборони став Ісраель Вальдман — доктор, капітан колишньої австро-угорської армії та діяч сіоністського руху. Незадовго до листопадових подій він прибув із Відня до Львова за дорученням сіоністських кіл, щоб у разі збройного конфлікту організувати захист єврейського населення.

Разом з іншим єврейським офіцером, капітаном Юліушем Айслером, Вальдман брав участь у створенні Єврейського комітету безпеки, який об’єднував представників місцевих єврейських політичних і громадських організацій.

1 листопада 1918 року комітет розпочав формування Єврейської міліції Львова. Її основу становили колишні солдати й офіцери австро-угорської армії єврейського походження. Безпосереднє військове керівництво здійснював Айслер.

Завдання полягало в охороні єврейських кварталів, синагог, крамниць, житлових будинків і підтриманні порядку на вулицях. Міліція не входила ані до польської, ані до української армії та офіційно не мала брати участі в боротьбі за місто.

Українське командування погодилося зі створенням такого підрозділу. Ба більше, воно повідомило представникам єврейської громади, що в умовах вуличних боїв не може самостійно гарантувати безпеку всіх єврейських кварталів, і запропонувало організувати їхню збройну охорону.

Між українськими військовими та Єврейським комітетом безпеки налагодили взаємодію. Українська сторона надавала міліціонерам зброю й однострої, а єврейське командування узгоджувало райони патрулювання та передавало відомості про чисельність своїх бійців до українського військового штабу.

При цьому міліція зберігала власне керівництво й самостійні завдання.

37 офіцерів, 237 стрільців і п’ять постійних постів

На відміну від багатьох інших єврейських добровольчих організацій того часу, чисельність львівської міліції можна відновити за збереженими щоденними донесеннями українського військового командування.

6 листопада у ній служили 24 офіцери та 206 стрільців. 7 листопада — 24 офіцери та 195 стрільців. До 10 листопада чисельність зросла до 35 офіцерів і 238 стрільців, 12 листопада — до 42 офіцерів і 237 стрільців.

13 листопада 1918 року в міліції налічувалися 37 офіцерів і 237 стрільців — загалом 274 військовослужбовці.

Це підтверджена чисельність на конкретну дату, а не загальна кількість людей, які будь-коли служили в організації. У спогадах трапляються й вищі оцінки, але архівні зведення дозволяють точніше простежити зміни складу.

Українське командування та Єврейський комітет безпеки узгодили розташування п’яти постійних охоронних постів. Вони містилися біля синагоги Реформаторів на площі Старий Ринок, синагоги на вулиці Божничій (нині Сянська), а також за адресами: вулиця Жовківського, 25; Бляхарська, 25 (нині вулиця Івана Федорова); Різницька, 25 (нині вулиця Северина Наливайка).

Крім того, єврейські патрулі діяли у Краківському, Жовківському, Клепарівському та Янівському передмістях Львова.

8 листопада українське командування видало спеціальний наказ, який визначив райони діяльності єврейської міліції. До них входили також вулиці Боїмів, Сербська, Валова та прилеглі провулки.

11 листопада межі патрулювання уточнили новим розпорядженням. У ньому окремо підкреслювалося, що міліція зберігає нейтралітет, але залишається озброєною.

Такий порядок був потрібний, щоб українські підрозділи та єврейські патрулі не вступали у випадкові зіткнення й не заважали одне одному виконувати свої завдання.

Міліціонери носили пов’язки на лівому рукаві із сіоністською символікою. У деяких випадках вони патрулювали разом з українськими військовослужбовцями.

14 листопада українське командування отримало повідомлення про появу невідомих озброєних людей, які видавали себе за єврейських міліціонерів у Личаківському передмісті. Було наказано затримувати самозванців. Того самого дня керівництво міліції запровадило нові посвідчення рожевого кольору з написами їдишем, оголосивши раніше видані документи недійсними.

Такі подробиці збереглися завдяки тому, що розпорядження про діяльність єврейської міліції включали до офіційних наказів української військової влади.

Українське командування, польські війська та проблема нейтралітету

Відносини єврейської міліції з польськими збройними формуваннями складалися значно складніше.

На початку листопада єврейські представники домоглися попереднього визнання нейтралітету обома сторонами. 9 листопада було укладено окрему угоду з польським командуванням, яке визнало право міліції діяти у визначених міських районах.

Однак на практиці домовленостей дотримувалися не завжди.

Польські військовослужбовці проникали до єврейських кварталів, а міліціонери намагалися перешкоджати збройним нападам і грабежам. Виникали перестрілки.

Польський командувач оборони Львова Чеслав Мончинський згодом стверджував, що єврейська міліція неодноразово відкривала вогонь по польських патрулях. Водночас він визнавав, що не знав випадків її збройного опору українським частинам.

Єврейське керівництво продовжувало наполягати на нейтралітеті, пояснюючи зіткнення необхідністю захищати свої райони від озброєних людей.

Характерний випадок стався в ніч із 13 на 14 листопада. Патруль під керівництвом Мойше Ольмюца затримав трьох озброєних поляків, один із яких був відомий як кримінальний злочинець. Після втручання польського офіцера затриманих відпустили, але невдовзі вже сам Ольмюц і одинадцятеро його товаришів опинилися під арештом.

17 листопада семеро єврейських міліціонерів із білим прапором спробували пройти до польських позицій, щоб узгодити дії проти грабіжників. Попри білий прапор, по них відкрили вогонь. Один із добровольців загинув, решту затримали й побили.

Конфлікти виникали й з окремими українськими військовослужбовцями. Так, 16 листопада єврейська міліція повідомила українському штабу про ймовірне пограбування крамниці одягу на Шпитальній вулиці, 18, чотирма людьми з українського патруля. 17 листопада українське командування розпорядилося провести розслідування й установити, чи справді нападники належали до його частин.

Цей епізод важливий: єврейська міліція могла офіційно звернутися до українського військового керівництва зі скаргою на дії його військовослужбовців і домогтися розпорядження про перевірку.

Телеграма президентові США

У середині листопада відносини між єврейською громадою та польськими військовими ще більше загострилися.

За твердженням Єврейського комітету безпеки, польські формування почали примусово мобілізувати єврейських чоловіків для участі в боях проти українців.

14 листопада Ісраель Вальдман і Юліуш Айслер надіслали телеграму президентові США Вудро Вільсону та Копенгагенському сіоністському бюро — одному з міжнародних центрів сіоністського руху того часу.

Вони повідомили про кровопролитні бої у Львові, підтвердили нейтралітет єврейського населення Східної Галичини та висловили протест проти примусового залучення євреїв до війни на польському боці.

Звернення до американського президента мало особливе значення. Після Першої світової війни Вільсон виступав за принцип національного самовизначення народів, а кордони нових європейських держав ще належало визначити.

Єврейські представники прагнули домогтися міжнародного визнання права своїх громад не брати участі в польсько-українському збройному конфлікті.

20 листопада у Львові створили Тимчасову єврейську національну раду, яка об’єднала представників сіоністів, єврейських соціал-демократів, релігійного руху «Мізрахі» та соціалістичного руху «Поалей Ціон». Вона направила українській і польській сторонам меморандум, оголосивши себе представницьким органом єврейського населення міста.

Однак військова обстановка вже швидко змінювалася.

Листопад 1918 року: падіння Львова та трагедія єврейських кварталів

У ніч із 21 на 22 листопада 1918 року українські війська залишили Львів, не витримавши наступу польських сил, які отримали підкріплення.

З українськими частинами пішли й деякі єврейські добровольці, переважно колишні офіцери австро-угорської армії. Більшість міліціонерів залишилася в місті.

Після встановлення польського контролю єврейську міліцію роззброїли, а частину її керівників заарештували. У місті почався антиєврейський погром, який тривав 22–24 листопада.

Польські військовослужбовці та цивільні учасники нападів грабували єврейські будинки й крамниці, руйнували релігійні установи, били та вбивали людей.

Кількість загиблих в історичних дослідженнях різниться. Ярослав Тинченко наводить дані єврейських істориків про 73 убитих і 463 поранених. Інші розслідування містять дещо інші оцінки, але сам масштаб насильства та причетність до нього польських озброєних людей підтверджуються численними свідченнями.

Серед звинувачень, які використовували проти єврейського населення, були твердження про співпрацю міліції з українцями. При цьому офіційна позиція єврейських організацій залишалася нейтральною, а окремі зіткнення міліціонерів із польськими патрулями не дають підстав вважати всю громаду учасницею війни.

Наприкінці листопада відбувся похорон жертв погрому. Один із ветеранів Галицької армії згадував, що колишні єврейські офіцери австро-угорської армії несли труни загиблих, зокрема труну з обгорілим сувоєм Тори.

За деякими спогадами, під час вуличних зіткнень загинув і один з організаторів міліції Юліуш Айслер, проте точні обставини його загибелі залишаються недостатньо з’ясованими.

Що сталося з єврейськими добровольцями після листопада

Львівська міліція припинила існування як самостійне збройне формування. Частина її колишніх учасників зазнала переслідувань за звинуваченнями у співпраці з українцями.

Деякі офіцери та добровольці приєдналися до українських військ, які продовжили боротьбу за межами міста. У спогадах учасників Галицької армії збереглися відомості про єврейських студентів і колишніх міліціонерів, які добровільно вступили до українських частин.

Тинченко наводить свідчення про єврейського добровольця, який став хорунжим — молодшим офіцером української армії — і згодом потрапив у польський полон у боях біля Белза або Рави-Руської.

Однак стверджувати, що вся львівська міліція увійшла до складу Української Галицької армії, було б неправильно. Організацію створювали для охорони населення, і більшість її бійців не ставали військовослужбовцями УГА.

Сам Ісраель Вальдман продовжив політичну діяльність і співпрацю з українським національним рухом. 8 жовтня 1922 року у Відні керівник ЗУНР в еміграції Євген Петрушевич призначив його уповноваженим у справах єврейського населення Східної Галичини.

У 1924 році Вальдман виступив зі зверненням до галицьких євреїв, у якому пов’язував можливості їхнього політичного й економічного визволення з боротьбою українців за власні національні права.

Озброєні єврейські міліції існували також у Тернополі, Коломиї, Підволочиську та інших містах Галичини. Як правило, вони дотримувалися нейтралітету, але деякі їхні учасники згодом добровільно вступали на українську військову службу.

Історія львівської міліції не була історією єврейського підрозділу української армії. Це був самостійний озброєний загін, створений єврейською громадою для охорони своїх кварталів. Однак його діяльність відбувалася за офіційного визнання української влади, яка надавала зброю, однострої й узгоджувала порядок несення служби.

Саме така практична співпраця українських військових і єврейських добровольців стала однією з маловідомих сторінок спільної історії двох народів. Для частини учасників вона тривала й після поразки українських військ у Львові — уже в складі Галицької армії та в політичній діяльності за межами України.

Салько Роттенберг: вісім кулеметів і дві скрипки

У травні 1919 року в складі 4-ї Золочівської бригади Української Галицької армії (УГА) з’явилася незвичайна військова частина — кінно-кулеметна сотня, в якій приблизно половину військовослужбовців становили євреї, а іншу половину — українці. Командував нею Салько (Соломон) Роттенберг, професійний військовий єврейського походження.

Роттенберг народився 14 серпня 1894 року в селі П’ятничани Стрийського повіту, на території сучасної Львівської області України. Під час Першої світової війни служив у 77-му піхотному полку австро-угорської армії, значну частину якого становили українці із Самбірського регіону Галичини.

Після розпаду Австро-Угорщини він приєднався до українського національного руху. Історик Олег Стецишин зазначає, що Роттенберг прибув із Відня разом із групою із 17 українських офіцерів. За відомостями військового історика Ярослава Тинченка, 27 листопада 1918 року він вступив до Галицької армії, спочатку служив у бойовій групі «Схід» і брав участь у боях проти польських військ за Львів, командуючи українськими військовослужбовцями із Самбірського краю.

В історичних публікаціях Роттенберг також згадується як колишній офіцер єврейської міліції Львова, що під час листопадових боїв охороняла єврейські квартали.

Навесні 1919 року він служив у 4-й Золочівській бригаді II корпусу УГА — регулярної армії Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що виникла після розпаду Австро-Угорщини. Бригаду сформували в січні 1919 року з бойової групи «Схід». У її складі було чотири піхотні курені — підрозділи батальйонного рівня — і два артилерійські полки.

Серед військовослужбовців бригади було чимало євреїв. За дослідженням Тинченка, вони становили понад половину її медичного персоналу, а також служили кулеметниками та стрільцями. Однією з піхотних сотень уже командував Роттенберг, який мав звання четаря — молодшого офіцера Галицької армії, що приблизно відповідало лейтенантові.

На початку травня командування бригадою прийняв полковник Степан Чмелик. Під час тривалих боїв із польськими військами він наказав створити мобільний кулеметний підрозділ, здатний швидко підтримувати піхоту й прикривати відступ.

Організацію нової сотні в середині травня доручили Роттенбергу як досвідченому кулеметнику. Він зібрав у ній єврейських військовослужбовців, які служили в різних частинах бригади, разом з українськими бійцями. Вийшов змішаний підрозділ із приблизно рівним національним складом. Точну чисельність сотні в збережених свідченнях не встановлено.

Другим офіцером став четар Володимир Михайлів, також ветеран Першої світової війни. Саме його спогади згодом допомогли відновити подробиці останніх боїв Роттенберга.

На озброєнні нової сотні було вісім кулеметів. Кожен перевозили на легкому двоколісному возі, запряженому одним конем. Кулеметні обслуги пересувалися верхи, а запасні патронні стрічки везли додатковими возами.

Така організація дозволяла швидко змінювати позиції, перекидати вогневі засоби між ділянками фронту й прикривати піхоту під час наступу чи відступу.

Ветеран бригади Степан Гайдучок згадував, що сотня виникла буквально за кілька днів: командування отримало коней, вози й кулемети, а Роттенберг зібрав бійців і організував службу.

Гайдучок називав її чудовою бойовою частиною. Особливо високо він оцінював самого командира, який ще взимку був поранений, але після одужання повернувся на фронт. У спогадах українського офіцера Роттенберга названо «українським євреєм» — людиною єврейського походження, яка свідомо служила українській справі.

Але ця сотня мала й зовсім незвичайну особливість.

На марші попереду підрозділу їхали троє музикантів, двоє з яких грали на скрипках. Третього інструмента Гайдучок точно не назвав. Музиканти супроводжували рух сотні, бійці співали похідних пісень.

Коли надходила команда вступити в бій, музика уривалася. Кулеметники спішувалися, знімали зброю з возів, займали позиції й відкривали вогонь.

Цю сцену Гайдучок докладно описав у спогадах «Кінна скорострільна сотня», опублікованих 1930 року.

Кінно-кулеметна сотня Роттенберга воювала проти польської армії у Східній Галичині. У червні 1919 року 4-та Золочівська бригада брала участь у Чортківському наступі — контрнаступі українських військ, під час якого вони досягли успіхів у районах Чорткова, Теребовлі, Бережан і Поморян.

У липні Галицька армія під тиском польських військ відступила за річку Збруч, яка була історичним кордоном між колишніми австро-угорськими та російськими володіннями. На території Центральної України її частини продовжили воювати вже проти більшовиків, спільно з армією Української Народної Республіки, уряд якої перебував у Києві до приходу туди радянських військ.

4-та Золочівська бригада брала участь у наступі на Проскурів (нинішній Хмельницький), Старокостянтинів, Шепетівку, Житомир і Коростень.

Найтяжчими для сотні Роттенберга виявилися бої за Коростень у Житомирській області на початку вересня 1919 року.

За спогадами Володимира Михайліва, 8-й піхотний полк 4-ї бригади наступав на Коростень зі сходу, вздовж залізниці, що вела до Києва. Курінь під командуванням сотника Павла Іванова кілька разів намагався прорвати більшовицькі позиції, але під артилерійським і кулеметним вогнем щоразу відходив із втратами.

Після невдалих атак Іванов наказав Роттенбергу висунути вперед кінно-кулеметну сотню, тимчасово придану його куреню.

Роттенберг висловив сумнів, чи зможе невеликий мобільний підрозділ пройти там, де не змогла просунутися піхота. Але наказ виконав.

Кулемети на возах висунулися до східної околиці Коростеня. Бійці зняли зброю й відкрили вогонь, поступово витісняючи більшовиків із перших будинків.

Сам Роттенберг перебував серед кулеметних обслуг, об’їжджав позиції верхи й керував вогнем.

Невдовзі противник отримав підкріплення. Під посиленим артилерійським і кулеметним вогнем сотня була змушена відступати.

Два кулемети продовжували стримувати більшовиків, поки решта бійців вивозила поранених на возах.

Під час бою загинуло багато військовослужбовців підрозділу, зокрема усі троє музикантів, які супроводжували сотню від часу її формування.

4 вересня 1919 року Роттенберг дістав тяжке поранення в обличчя. Куля вибила йому зуби й застрягла в шиї.

Командування залишками сотні прийняв четар Боднар, а пораненого Роттенберга з перев’язаною головою вивезли разом з обозом.

Того дня з-під Коростеня відступав увесь II корпус Української Галицької армії. Сотня зазнала настільки серйозних втрат, що, за припущенням Тинченка, згодом її, ймовірно, розформували як самостійний підрозділ.

Роттенберга спочатку доставили до Житомира, потім перевезли до Проскурова, а звідти — до шпиталю Кам’янця-Подільського.

За відомостями, які згодом отримав Володимир Михайлів, у шпиталі не виявилося рентгенівського апарата, необхідного для виявлення кулі, що застрягла. Повідомляли, що почалося зараження крові.

У спогадах, опублікованих у журналі «Український Скиталець» 1922 року, Михайлів написав, що до нього дійшла звістка про смерть Роттенберга в Кам’янці-Подільському. Однак сам він не був свідком смерті командира й окремо застеріг, що має лише чутки.

Тому в історичній літературі зазвичай зазначають, що Салько Роттенберг помер від наслідків поранення в Кам’янці-Подільському, імовірно 1919 року, але точна дата й документальні обставини його смерті залишаються невстановленими.

Володимир Михайлів згадував товариша як людину, віддану військовому обов’язку та українській незалежності. На завершення своєї розповіді він назвав Роттенберга патріотом і захисником України.

Історія цієї сотні особливо примітна для українсько-єврейських відносин. Єврейський офіцер командував українськими та єврейськими військовослужбовцями, український полковник довірив йому створення бойового підрозділу, а його товариші через роки зберегли пам’ять про командира та його солдатів.

Вісім кулеметів, легкі кінні вози, дві скрипки та спільна служба на українському фронті — подробиці невеликої військової частини, що стала одним із документально відомих прикладів українсько-єврейського бойового побратимства.

Гуцульський курінь: вісім єврейських могил під Підкаменем

Улітку 1919 року в складі 1-го Гуцульського ударного куреня Української Галицької армії (УГА) з’явився окремий підрозділ із понад 80 єврейських добровольців. Вони воювали разом з українськими солдатами проти польських військ, а пам’ять про їхню участь у боях зберіг командир куреня Григорій (Гриць) Васильович Голинський-Гурбич.

Сам Гуцульський курінь створили в листопаді 1918 року в Коломиї, на території сучасної Івано-Франківської області України. Його основу становили добровольці з Гуцульщини — карпатського регіону, населеного переважно українцями-гуцулами, — та колишні військовослужбовці австро-угорської армії.

Курінь приблизно відповідав піхотному батальйону, а означення «ударний» вказувало, що його бійців використовували на найвідповідальніших ділянках фронту. У перші місяці існування формування налічувало, за енциклопедичними даними, близько 1200 військовослужбовців, об’єднаних у чотири сотні й технічний підрозділ. Ця цифра стосується всього куреня в період його формування, а не єврейського загону, що з’явився пізніше.

Командир Голинський народився 19 березня 1895 року в селі Вижній Березів на Прикарпатті. Під час Першої світової війни служив в Українських січових стрільцях — добровольчому українському формуванні австро-угорської армії. Після розпаду імперії брав участь у створенні збройних сил Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Гуцульський курінь відзначився в боях проти польської армії за Городок, Вовчухи й інші населені пункти Галичини. Під час Чортківського наступу в червні 1919 року, коли українські війська перейшли в контрнаступ, частина зазнала тяжких втрат і поповнювалася добровольцями.

Саме тоді до неї почали приєднуватися євреї.

У спогадах Голинського йдеться, що багато єврейських добровольців уже пережили утиски під час польсько-українського протистояння або знали про листопадовий антиєврейський погром у Львові 1918 року. Це, за словами командира, вплинуло на їхнє рішення вступити до української армії.

Під час просування куреня через Поділля до Рогатина кількість єврейських добровольців перевищила 80 осіб. За власним бажанням вони об’єдналися в окремий бойовий загін, зберігши підпорядкування українському командуванню.

Безпосередньо загоном керував старший десятник, якого Голинський позначив лише ініціалом «А.». Старший десятник — молодший командир Галицької армії, який приблизно відповідав унтерофіцерові. Його повного імені в опублікованому свідченні не наведено.

Одним із найтяжчих боїв за участю єврейських добровольців стала битва за село Підкамінь біля Рогатина — на території нинішньої Івано-Франківської області. Не слід плутати його з однойменним селищем у Львівській області.

За спогадами Голинського, близько 10-ї години ранку, виконуючи наказ командира XII бригади Галицької армії, Гуцульський курінь вирушив із Рогатина через село Черче на допомогу українським частинам, які від самого ранку вели бій із польськими військами.

Польські підрозділи займали вигідні оборонні позиції на висотах перед Підкаменем. Вони укріпилися в окопах, а українській піхоті належало наступати вгору відкритим схилом на відстань приблизно півтора кілометра.

Наступ виявився тяжким. Польські солдати кілька разів намагалися відступати, але поверталися до окопів. Голинський зі слів місцевих селян розповідав, що польський генерал, який перебував позаду позицій, особисто зупиняв відступальників, вдаючись навіть до фізичного впливу на своїх офіцерів.

Щоб полегшити фронтальну атаку українських частин, єврейському загону наказали непомітно обійти польські позиції й ударити з тилу.

Добровольці виконали наказ. Поки основні сили куреня наступали на укріплені висоти, єврейські бійці обійшли противника й вступили в рукопашний бій.

Несподіваний напад із тилу допоміг зламати польську оборону. Противник почав відступати, українські підрозділи продовжили переслідування й зайняли село.

Голинський особливо відзначав рішучість єврейських добровольців, які билися в перших рядах наступальників.

Але перемога дісталася дорогою ціною.

У бою загинули вісім єврейських військовослужбовців Гуцульського куреня. За спогадами командира, їх поховали на узвишші біля замку в Підкамені.

Голинський сподівався, що колись до цих могил прийдуть українські селяни та євреї, щоб покласти вінки в пам’ять про загиблих.

Його розповідь збереглася у спогадах «В четверту річницю. Жиди, як стрільці 1-го ударного Гуцульського куреня», які пізніше використав військовий історик Ярослав Тинченко.

При цьому точної дати бою в опублікованому уривку спогадів не зазначено. Повні імена восьми загиблих також поки не вдалося встановити. Не підтверджено й сучасний стан поховань біля згаданого Голинським замку. Тому стверджувати, що ці могили збереглися до наших днів, без додаткової перевірки не можна.

Сам 1-й Гуцульський курінь продовжив бойовий шлях. Після відступу Галицької армії за річку Збруч у липні 1919 року він брав участь в операціях на території Центральної України, зокрема в наступі на Київ і боях проти більшовицьких та білогвардійських військ.

Згодом Голинський потрапив у польський полон, зміг утекти й продовжив громадську діяльність. Після встановлення радянської влади в Західній Україні його заарештували органи НКВС. У червні 1941 року Григорія Голинського розстріляли в Станіславові — нинішньому Івано-Франківську.

Історія єврейських добровольців його куреня збереглася насамперед завдяки цьому українському командирові. Він не просто згадав їхню присутність в армії, а описав конкретне бойове завдання, обставини наступу та загибель восьми своїх підлеглих.

Понад 80 євреїв добровільно вступили до української військової частини, прийняли її командування й разом з українськими солдатами брали участь у боях за Західну Україну. Восьмеро з них не повернулися з бою під Підкаменем.

Імена загиблих ще належить установити. Але завдяки спогадам Голинського відомо, де вони воювали, як діяли й чому український командир вважав за необхідне зберегти пам’ять про них.

Скільки ще було єврейських сотень?

В історичній літературі трапляється згадка про окремий єврейський загін 11-ї Стрийської бригади чисельністю понад 70 осіб.

Однак самостійність цього формування оспорюється: не виключено, що деякі джерела повторно описують бійців Гуцульського куреня.

У давніших публікаціях згадується також добровольча єврейська сотня, що прибула під час Чортківського наступу 1919 року без власних офіцерів. Це свідчення пов’язують зі спогадами З. Яворського, але встановити, чи йшлося про самостійну частину, поки не вдалося.

Чортківський наступ — велика операція Української Галицької армії в червні 1919 року, коли українські війська тимчасово перейшли в контрнаступ проти польських сил.

Тому кількість єврейських частин УГА не можна просто отримати, склавши всі згадки з мемуарів. Іноді різні автори могли розповідати про тих самих людей.

Соломон Ляйнберг: Єврейський ударний курінь, який дійшов до Києва

16 червня 1919 року Українська Галицька армія (УГА) відбила Тернопіль у польських військ. Одним із перших до штабу I Галицького корпусу прийшов Соломон Ляйнберг — колишній поручник австро-угорської армії, який очолював місцеву єврейську міліцію. Він запропонував українському командуванню створити окремий єврейський військовий підрозділ, що воюватиме за незалежність Західної України.

Тернопіль тоді перебував на території Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) — держави, що виникла після розпаду Австро-Угорщини в листопаді 1918 року. Її збройні сили воювали проти Польщі, яка претендувала на Східну Галичину. Українська Народна Республіка (УНР) із центром у Києві мала власну армію, з якою галичани згодом діяли спільно.

Ідея Ляйнберга виникла не на порожньому місці. Ще в листопаді 1918 року, після початку польсько-української війни, в Тернополі організували єврейську міліцію для охорони населення. Її командиром став Ляйнберг, який раніше служив поручником 15-го піхотного полку австро-угорської армії.

Він народився в Тернополі, закінчив місцеву гімназію, навчався у Львівському університеті, а під час Першої світової війни здобув офіцерський досвід. Серед його товаришів по службі в 15-му полку було чимало українців, які після розпаду імперії вступили до Галицької армії.

На початку червня 1919 року Тернопіль зайняли польські війська. За свідченнями сучасників, після їхнього вступу до міста відбулися напади на єврейське населення, арешти громадських діячів та учасників сіоністського руху. Деяких затриманих стратили.

Тому повернення українських військ, за спогадами очевидців, єврейська громада зустріла з полегшенням.

Хто дозволив створити Єврейський курінь

Із пропозицією Ляйнберг звернувся не до місцевої цивільної адміністрації, а безпосередньо до полковника Осипа Микитки — командира I корпусу Української Галицької армії.

Ініціативу підтримала також Єврейська національна рада Тернополя — орган представництва місцевої єврейської громади.

Микитка особисто знав Ляйнберга з попередньої служби в австро-угорській армії. Інші українські офіцери підтвердили його професійні якості й дисциплінованість.

Полковник дозволив сформувати окремий єврейський курінь у складі I Галицького корпусу, але із включенням до нього українських військовослужбовців.

Для створення частини командування передало Ляйнбергу невелику українську військову групу, що вже існувала, під керівництвом поручника Вовка. У ній було близько десяти українських офіцерів, кілька десятків солдатів, коні, вози, зброя та боєприпаси.

Корпусний ад’ютант сотник Гнатевич доручив Вовкові спільно з Ляйнбергом організувати новий підрозділ.

За спогадами самого Вовка, спочатку записувалося багато єврейських офіцерів, але значно менше рядових солдатів. Водночас до куреня почали вступати українські добровольці.

Після організаційних заходів командування I корпусу передало частину під керівництво поручника Соломона Ляйнберга, а поручника Вовка призначило його помічником.

Так виник Пробоєвий курінь I Галицького корпусу, відомий також як «Жидівський пробоєвий курінь». Останню назву наведено тут як історичний термін з українських документів початку XX століття. «Пробоєвий» означало «ударний», а курінь приблизно відповідав піхотному батальйону.

На відміну від самостійних єврейських дружин Одеси чи Львова, це була регулярна частина української армії, підпорядкована штабу I Галицького корпусу.

Єврейські й українські офіцери, чотири сотні та власна радіостанція

Для завершення формування та військової підготовки курінь перевели до села Остап’є поблизу Скалата, на території сучасної Тернопільської області.

Саме там підрозділ отримав остаточну організаційну структуру.

За спогадами офіцера куреня Гельберта Нахмана, який згодом опублікував історію частини в журналі «Український Скиталець», курінь мав чотири піхотні сотні по 220 осіб, кулеметну сотню з вісьмома кулеметами та запасом по 500 набоїв на кожен, кавалерійський взвод, саперів і телефоністів.

Ляйнберг був фахівцем з електротехніки й особисто обладнав радіостанцію, яка забезпечувала зв’язок підрозділу з командуванням.

Курінь мав власні служби продовольчого та господарського забезпечення, але озброєння, однострої, боєприпаси, гроші, продовольство, фураж і військових фахівців отримував від I корпусу УГА.

Серед його офіцерів служили як євреї, так і українці. Крім Вовка, відомі поручник Лащукевич, якому довірили командування однією із сотень, та четар Доманицький, який керував іншою. Четар — молодший офіцерський чин Галицької армії, що приблизно відповідав лейтенантові.

Особливо вирізнялися два єврейські офіцери.

Лев Лерер командував кулеметною сотнею, а Ісаак Кац — стройовою сотнею, яка займалася підготовкою військовослужбовців. Обидва відзначилися в боях проти польських військ і отримали підвищення у званні.

Командир XXI бригади УГА характеризував Каца як дисциплінованого й енергійного офіцера, який упевнено керував підлеглими та неодноразово демонстрував особисту хоробрість перед противником.

Питання чисельності куреня залишається предметом історичних розбіжностей.

Гельберт Нахман називав 1200 військовослужбовців, включно з приданими інструкторами та українськими солдатами. Ця цифра згодом увійшла до багатьох публікацій, зокрема до Encyclopedia of Ukraine.

Однак військовий історик Ярослав Тинченко вважає її завищеною. За його оцінкою, реальна чисельність куреня навіть у найкращі часи навряд чи перевищувала 500 осіб. Можливо, 1200 відповідали передбаченій штатній чисельності, а не фактичному складу.

Різниця істотна: курінь справді мав кілька спеціалізованих підрозділів, але це ще не означає, що кожен із них був повністю укомплектований.

Липень 1919 року: прикриваючи відступ української армії

14 липня 1919 року наказом командування I корпусу Єврейський ударний курінь тимчасово передали в оперативне підпорядкування XXI бригаді УГА.

Бригада обороняла напрямок Тернопіль — Підволочиськ, намагаючись уникнути оточення чисельно переважними польськими силами.

Курінь Ляйнберга терміново висунувся з Остап’я через Малий Ходачків до Колодіївки. За наказом XXI бригади його бійці зайняли позиції між селом і дорогою Тернопіль — Підволочиськ, прикриваючи відхід українських підрозділів у напрямку Скалата.

Польські війська кілька разів намагалися прорвати оборону, щоб перерізати українській армії шлях до річки Збруч.

Курінь утримував позиції, потім відійшов до Скалата, де продовжив прикривати відступ XXI та сусідньої IX бригад.

15 липня близько третьої години ранку підрозділ зайняв оборону Скалата. Увечері надійшов наказ відходити через Городницю та Остап’є до села Вікно.

На наступному етапі курінь утримував район залізничної станції Гримайлів, потім відійшов до Товстого й Трибухівців.

Найтяжчі події розгорнулися 16–17 липня 1919 року, коли українські частини завершували переправу через Збруч.

Ляйнберг отримав наказ зайняти Трибухівці та прикрити переправу від польських військ, які наступали з боку Копичинців і Гусятина.

Він залишив на попередніх позиціях прикриття з чотирма кулеметами, а основні сили вночі вивів до Трибухівців.

Коли стало відомо, що польські підрозділи наближаються до переправи, командир наказав укріпити дорогу Гусятин — Трибухівці та мостовий плацдарм.

Оборону самого мосту доручили поручнику Мазяру з четвертою сотнею та двома кулеметами.

Польські війська атакували плацдарм. Сотня Мазяра продовжувала опір, але опинилася в оточенні, а її командир і підлеглі потрапили в польський полон.

Завдяки діям ар’єргарду основні сили XXI та IX бригад разом з обозами й артилерією встигли перейти через Збруч.

17 липня близько другої години дня курінь отримав наказ переправитися на східний берег і знищити за собою міст. Після виконання наказу він приєднався до XXI бригади, продовживши охороняти її правий фланг.

Цей епізод став одним із найвідоміших у бойовій історії Єврейського куреня: єврейські й українські військовослужбовці спільно забезпечували відхід великих з’єднань Галицької армії.

Від Збруча до Проскурова: бої з Червоною армією

Після переходу річки Галицька армія опинилася на території Центральної України, де разом із військами УНР продовжила боротьбу проти більшовиків.

Курінь Ляйнберга пройшов через Смотрич і Дунаївці, беручи участь у прикритті правого флангу XXI бригади.

24 липня 1919 року підрозділ зайняв оборонну лінію поблизу сіл Чаньків і Заставка. Під час нічних зіткнень його бійці атакували більшовицькі застави й захопили полонених.

Після відходу противника 26 липня курінь отримав наказ продовжити переслідування. Його маршрут пролягав через Солодківці та Зіньків до Михалполя.

На початку серпня курінь брав участь у захопленні Михалполя, де, за спогадами Гельберта Нахмана, після зіткнень із більшовицькими підрозділами в полон потрапила значна частина місцевого гарнізону.

Після короткого відпочинку українські частини відновили наступ.

6 серпня XXI бригада рушила на північ, зайнявши район Богданівців. Курінь знову прикривав її правий фланг, брав участь у боях біля Меджибожа, займав села Голосків і Копачівку.

До 10 серпня більшовицькі частини відступили в напрямку Старокостянтинова. Єврейський курінь разом з українськими підрозділами просувався далі й досяг Верхівців біля Проскурова, нинішнього Хмельницького.

Однак частина вже зазнала значних втрат.

Командування I корпусу розпорядилося вивести курінь із безпосереднього підпорядкування XXI бригади й повернути до корпусного штабу, що перебував тоді в Луці-Барській.

Тепер його основним завданням стала охорона штабу та командування корпусу.

Вінниця, Бердичів, Фастів і станція Святошин

Разом зі штабом I корпусу курінь перемістився спочатку до Браїлова, потім до Вінниці, де охороняв місто та військові установи.

Після успішних операцій українських військ у районах Калинівки й Бердичева підрозділ перекинули до Бердичева, де він продовжив нести охоронну службу.

Наприкінці серпня, після зайняття українськими військами Козятина й Фастова, штаб I корпусу разом із куренем передислокувався до Фастова.

28 серпня 1919 року Єврейський курінь знову тимчасово передали в оперативне підпорядкування VI бригаді Галицької армії, яка брала участь у наступі на Київ.

Підрозділ виконував завдання передової охорони. Його військовослужбовці одними з перших досягли західної околиці Києва та зайняли залізничну станцію Святошин, утримуючи її до загального відходу українських військ.

Святошин сьогодні є частиною Києва, однак 1919 року це був приміський залізничний вузол, важливий для пересування військ і постачання.

Після залишення Святошина курінь прикривав відступ VI бригади за річку Ірпінь, а потім разом із нею відходив через Фастів, Попільню та Козятин до Бердичева.

Там за наказом командування I корпусу його знову вивели з підпорядкування VI бригади.

У Бердичеві, за спогадами Гельберта Нахмана, поведінка єврейських і українських бійців викликала довіру місцевого населення.

Ляйнберг отримав від міської цивільної управи дозвіл на набір єврейської молоді до куреня, а командування I корпусу погодило поповнення й надало час на відпочинок і реорганізацію.

Підрозділ знову поповнили єврейськими й українськими добровольцями.

Однак тут необхідно уточнити одну важливу подробицю, встановлену пізнішими архівними дослідженнями: хоча в спогадах Ляйнберга й далі називають командиром, із серпня 1919 року в документах Галицької армії керівником куреня вже зазначений український сотник Березюк.

Отже, не всі дії частини у другій половині 1919 року можна автоматично приписувати безпосередньому командуванню Ляйнберга. Він залишався пов’язаним із підрозділом, але його офіційне командування й подальшу службу слід розрізняти.

Тернопільський курінь: нова назва та документальна чисельність

З часом змінилася й офіційна назва формування.

Із серпня 1919 року у військових документах воно вже фігурувало як Пробоєвий курінь I Галицького корпусу, без вказівки на єврейський національний характер.

А 27 вересня 1919 року окремим наказом командування Галицької армії підрозділ перейменували на Тернопільський курінь і включили до складу VI бригади.

Це було не створення нового батальйону з нуля, а реорганізація раніше сформованої частини.

Особливо важливі збережені архівні дані про її чисельність.

Станом на 5 і 10 жовтня 1919 року в складі Тернопільського куреня налічувалися 409 військовослужбовців: вісім офіцерів, 45 молодших командирів, 130 стройових і 226 нестройових солдатів.

При цьому безпосередньо бойовий склад налічував лише 122 особи — чотирьох офіцерів, 27 молодших командирів і 91 стрільця.

Нестройові військовослужбовці займалися постачанням, транспортом, господарськими та іншими завданнями забезпечення. Тому загальна чисельність частини не дорівнювала кількості бійців, яких можна було негайно відправити на передову.

Ці документи підтверджують, що курінь продовжував існувати восени 1919 року, хоча його організаційна структура, командування та офіційний статус уже відрізнялися від початкових.

Епідемія тифу та кінець підрозділу

Восени 1919 року Галицька армія опинилася в надзвичайно тяжкому становищі.

Бойові втрати, нестача постачання, виснаження та епідемії підривали її боєздатність. Особливо небезпечними були висипний і поворотний тиф, що поширювалися серед військовослужбовців.

У спогадах Гельберта Нахмана йдеться, що епідемія забрала життя до двох третин особового складу Єврейського куреня. У деяких пізніших публікаціях називають близько 60 відсотків загиблих.

Проте точну частку померлих документально не встановлено. Ці цифри слід розглядати як оцінки мемуаристів, а не як перевірену статистику смертності.

До кінця 1919 року від колишнього підрозділу залишалася лише невелика кількість військовослужбовців, здатних продовжувати службу. Залишки куреня перебували в районі Вінниці, де виконували охоронні завдання.

17 листопада 1919 року керівництво Галицької армії уклало угоду зі Збройними силами Півдня Росії генерала Антона Денікіна. Для багатьох єврейських військовослужбовців, які раніше воювали за українську незалежність, перспектива опинитися в підпорядкуванні білогвардійського командування була неприйнятною, з огляду на антиєврейське насильство з боку білих частин.

Частина бійців залишила армію. Деякі вирушили до Одеси, розраховуючи через місцеві єврейські організації виїхати до Палестини.

Історичні публікації містять розповідь про групу майже зі ста колишніх військовослужбовців куреня, яка разом з учасниками одеської єврейської дружини дісталася Палестини морем. Однак точні списки учасників, маршрут і обставини цього плавання потребують додаткового архівного підтвердження.

Інші ветерани повернулися до Східної Галичини, що опинилася під польським контролем, або залишилися на території Центральної України.

У документах зберігся й пізній наказ № 1 від 24 січня 1920 року по I Галицькому корпусу, згідно з яким залишки Тернопільського куреня вважалися переданими до групи озброєння й артилерії командування Галицької армії з датою зарахування 21 липня 1919 року. Це ретроспективне адміністративне оформлення не слід плутати з датою фактичного припинення бойової діяльності підрозділу.

Так завершилася історія самостійного Єврейського ударного куреня, пізніше перетвореного на Тернопільський.

Доля Соломона Ляйнберга: від українського фронту до сталінського розстрілу

Тривалий час історики мали суперечливі відомості про долю засновника куреня.

У деяких спогадах колишніх військовослужбовців Галицької армії стверджувалося, що Соломона Ляйнберга вбили поляки в Тернополі 1920 року.

Пізніші архівні дослідження Ярослава Тинченка дозволили відновити його подальшу біографію та спростувати цю версію.

Навесні 1920 року Ляйнберг справді повернувся до Тернополя, де його заарештувала польська влада. Однак він залишився живим.

Невдовзі місто зайняла Червона армія, яку потім витіснили війська Української Народної Республіки.

Після повернення українських частин Ляйнберг вступив до армії УНР.

Восени 1920 року він служив у технічному відділі штабу 2-ї Волинської дивізії армії УНР і брав участь в останніх листопадових боях проти більшовиків.

Згодом разом із частиною колишніх галицьких військовослужбовців Ляйнберг перейшов на радянський бік і виїхав до Радянської Росії.

Його прийняли до Червоної армії, де він став начальником радіочастини 4-го управління штабу РСЧА. Таким чином, технічні знання, які ще 1919 року дозволили йому організувати радіозв’язок Єврейського куреня, виявилися затребуваними й у радянських збройних силах.

Але 1933 року, під час масових арештів вихідців із Галичини, Ляйнберга затримали й засудили до трьох років ув’язнення.

Покарання він відбував у Медвеж’єгорську в Карелії, де керував радіовузлом Біломорсько-Балтійського комбінату.

Після звільнення оселився в Ленінграді.

3 жовтня 1937 року Ляйнберга заарештували повторно. 9 квітня 1938 року його розстріляли в Ленінграді.

Так завершилося життя людини, яка за два десятиліття пройшла службу в австро-угорській армії, створення єврейської міліції Тернополя, командування українським військовим підрозділом, участь в армії УНР і роботу в радянській системі військового зв’язку.

Пам’ять про Єврейський курінь

Історія підрозділу збереглася завдяки спогадам його офіцерів, українських військовослужбовців і військовим документам.

Особливу роль відіграв Гельберт Нахман, який служив у курені та опублікував 1921 року його історію в журналі «Український Скиталець». Спогади написані емоційно й містять окремі неточності, але зберігають важливі відомості про формування, озброєння, бої та взаємини між єврейськими й українськими солдатами.

Згодом ці матеріали зіставив з архівними наказами й особистими документами військовий історик Ярослав Тинченко.

У Львові є вулиця, названа на честь Соломона Ляйнберга. У 2013 році також обговорювали ініціативу встановити пам’ятник Єврейському ударному куреню та його командиру в Тернополі, однак проєкт не реалізували.

У рубриці «Євреї з України» НАновини вже публікували окрему статтю — «Історія Юдейського куреня у складі Української Галицької армії 1919 року», присвячену створенню підрозділу, його бойовому шляху та історичному значенню.

Єврейський ударний курінь відрізнявся від більшості збройних дружин того часу. Це була частина регулярної української армії з єврейським командиром, єврейськими та українськими офіцерами й солдатами, спільним постачанням і конкретними бойовими завданнями.

Його військовослужбовці прикривали відступ українських бригад через Збруч, воювали проти більшовиків, охороняли населені пункти й разом із VI бригадою дійшли до київської станції Святошин.

Їхня служба стала одним із найдокладніше документованих прикладів українсько-єврейської військової співпраці під час боротьби за незалежність України 1919 року.

Черкаси, Сміла, Златопіль: коли містечкам довелося створювати власну армію

У 1918 році в Черкасах діяв єврейський збройний загін чисельністю близько 300 осіб, у Смілі — 250, у Златополі — 400, а в Городищі — 50. Подібні дружини існували у Шполі, Богуславі, Корсуні, Каневі, Таращі, Стеблеві, Єлисаветграді (нинішньому Кропивницькому), Катеринополі та інших населених пунктах Центральної України.

Це не були підрозділи єдиної єврейської армії. Кожна громада самостійно вирішувала, скільки людей поставити під рушницю, де взяти зброю, кому доручити командування та як утримувати добровольців.

Після розпаду Російської імперії та початку боротьби за владу між українськими, більшовицькими, білогвардійськими й численними повстанськими формуваннями державний захист населення нерідко був відсутній. Єврейські громади почали створювати власну збройну охорону, залучаючи насамперед колишніх солдатів та унтерофіцерів Першої світової війни.

У дослідженні українського історика Володимира Доценка «Організація самооборони та інші єврейські військові формування у 1917–1921 рр.», опублікованому 2018 року, наведено відомості про чисельність та устрій цих дружин.

У Шполі, Богуславі та Златополі громади навіть запровадили спеціальний податок на утримання самооборони. Гроші йшли на придбання зброї, боєприпасів, продовольства та забезпечення бійців.

У Смілі добровольці охороняли ринок, торговельні ряди, квартали, де мешкали єврейські купці й ремісники.

У деяких містечках існували повноцінні військові структури: командир, штаб, командири взводів, інструктори з військової підготовки, діловод і бухгалтер. Крім бійців, які служили постійно, були резервісти, яких викликали в разі загрози нападу. Збройні групи патрулювали вулиці, охороняли склади й дороги, супроводжували мешканців і підтримували зв’язок із сусідніми поселеннями.

Показово, що до складу деяких таких загонів входили не лише євреї.

У серпні 1919 року, після відступу Червоної армії з Городища, місцеві жителі створили збройну охорону із 70 осіб — 50 євреїв і 20 християн. Радянські частини, що відступали, залишили їм 70 гвинтівок.

Водночас виник Комітет громадської безпеки з дев’яти осіб: восьми християн і одного єврея. Він тимчасово виконував функції місцевої влади.

Ці відомості збереглися у свідченнях сучасників, зібраних істориком Іллею Чериковером. Вони особливо цікаві для історії українсько-єврейських відносин: представники двох громад спільно охороняли своє містечко під час чергової зміни влади. Водночас національність двадцяти дружинників-християн за збереженими даними окремо не встановлена.

Проте чисельність загонів змінювалася дуже швидко. У документах за літо 1921 року трапляються вже інші цифри: 600 осіб у Черкасах, до 700 у Смілі та Городищі й близько 300 у Златополі. Ці відомості стосуються пізнішого періоду і, ймовірно, відображають інший порядок обліку чинних бійців та резервістів. Тому додавати їх до показників 1918 року або вважати незмінною чисельністю не можна.

Змінювалися й самі дружини. Деякі укладали угоди з українською владою, інші отримували зброю від Червоної армії, треті намагалися зберігати самостійність за кожної зміни режиму.

За відомостями Доценка, у Черкасах єврейські загони навіть перешкоджали примусовим грошовим зборам, які проводили місцеві комуністичні органи. У Златополі відбувалися зіткнення самооборони з окремими частинами Червоної армії.

Мабуть, найнезвичайніші документи про цю систему збройного захисту збереглися саме у Златополі.

Златопіль: єврейська дружина, про яку згадали через двадцять років

Златопіль — історичне містечко, що нині входить до складу Новомиргорода Кіровоградської області України.

На початку XX століття євреї становили значну частину його населення. Тут діяли синагоги, навчальні заклади, ремісничі майстерні й торговельні підприємства.

Збройна самооборона діяла у Златополі ще 1918 року. А в 1919–1922 роках одним із її головних організаторів і командирів став Ізраїль Мордкович Бердичевський.

Він народився у Златополі 1889 року, служив офіцером російської армії, брав участь у Першій світовій війні та був нагороджений Георгіївським хрестом і медаллю.

За його пізнішими свідченнями, формування самооборони підтримав Златопільський революційний комітет — місцевий орган радянської влади, створений у революційний період. Передбачалося, що озброєні жителі протидіятимуть бандитизму та захищатимуть містечко.

На відміну від невеликих добровольчих груп, дружина Бердичевського отримала серйозне озброєння.

Згідно зі свідченнями очевидця Шулема Княжанського, у найкращі часи в її складі могло перебувати до тисячі осіб. Утім, це оцінка свідка, зроблена через багато років, а не збережена штатна відомість.

За тими самими свідченнями, керівництво дружини отримало в Харкові 400 гвинтівок і один станковий кулемет. Ще 50 гвинтівок і один кулемет передав червоноармійський полк, який перебував у сусідньому Новомиргороді.

Зброя, за словами Бердичевського, була зареєстрована в міліції Черкас.

Майже чотири роки добровольці охороняли містечко від збройних нападів. Та після остаточного зміцнення радянської влади самостійні формування почали сприймати як небажану збройну силу.

1921 року до Златополя прибула Надзвичайна комісія (ЧК) — радянський орган державної безпеки — для роззброєння дружини. Тоді в її учасників вилучили близько 100 гвинтівок.

Наступного, 1922 року, за матеріалами пізнішої слідчої справи, було здано ще 100 гвинтівок і один станковий кулемет.

Радянські слідчі згодом стверджували, що близько 200 гвинтівок і два кулемети учасники самооборони таємно зберегли. Однак це обвинувачення ґрунтувалося переважно на свідченнях, отриманих під час сталінського слідства, і потребує відповідної обережності.

На цьому історія могла б завершитися. Але навесні 1940 року біля колишнього будинку мешканця Златополя Самуїла Наумовича Кобринського його мати й сестра знайшли в землі кілька іржавих гранат і патронів.

Про знахідку повідомили до місцевого відділення НКВС — радянського відомства внутрішніх справ і державної безпеки.

Замість звичайного розслідування походження старої зброї розпочалася справа проти колишніх керівників єврейської самооборони.

Заарештували трьох осіб:

• Ізраїля Мордковича Бердичевського, 51 року, колишнього командира дружини, який на той час жив у Москві й працював агентом із постачання.
• Самуїла Наумовича Кобринського, 48 років, сина власника крупорушки — невеликого підприємства з перероблення зерна. Під час Першої світової війни, у 1916–1918 роках, він перебував в австрійському полоні.
• Ісаака Мойсейовича Толмацького, 45 років, учителя за освітою, колишнього командира взводу самооборони. На момент арешту він працював дезінфекційним інструктором Златопільської санітарної станції.

Слідчі стверджували, що Бердичевський наказав приховати зброю, Кобринський організував її зберігання у дворі й сараї батька, а Толмацький знав про схованку.

У справі фігурували свідчення колишніх дружинників. Один зі свідків, Гранатуров, повідомив, що особисто сховав 30 гвинтівок 1922 року, однак обвинуваченим у справі не став.

Щодо Толмацького виник і додатковий епізод. На початку 1940 року, коли він завідував клубом, під час підготовки приміщення до партійної конференції у печі спалили близько трьох кубометрів дров, після чого сталася пожежа і будівля згоріла.

19 жовтня 1940 року судова колегія у кримінальних справах Кіровоградського обласного суду винесла вирок.

Бердичевський отримав 10 років позбавлення волі з ураженням у правах ще на три роки. Кобринського й Толмацького засудили до восьми років ув’язнення кожного.

Долі трьох колишніх дружинників відтворив краєзнавець Володимир Поліщук за матеріалами архівно-слідчої справи. Серед вилучених НКВС документів збереглися навіть фотографії учасників Златопільської самооборони, зокрема знімок місцевого фотографа Ф. Зацепицького.

Ці фотографії та протоколи дають змогу побачити людей, які колись охороняли рідне містечко.

Але під час використання таких матеріалів необхідно враховувати обставини їхнього виникнення. Слідчі свідчення 1940 року не можна автоматично вважати достовірними свідченнями про події 1919–1922 років. Особливо це стосується обвинувачень у приховуванні зброї, політичних намірах і точної чисельності загону.

Сам факт існування єврейської самооборони Златополя підтверджують кілька джерел. А її пізніша історія показує, що люди, які колись отримували зброю від радянських військових структур, згодом могли опинитися під слідством тієї самої державної системи.

Бершадь, Тетіїв і Голованівськ: гвинтівки, гранати й навіть гармата

В інших районах України збройні єврейські дружини створювали з подібних причин, але їхні долі складалися по-різному.

У Бершаді, на території сучасної Вінницької області, самообороною керував Моше Дубровенський, якого в деяких джерелах називають Моше Добровенським.

Загін виник наприкінці 1917 року. Його основу становили кілька десятків місцевих молодих людей і колишніх солдатів російської армії, які повернулися з фронту.

Спочатку зброї майже не було. Добровольці збирали ножі, сокири, лопати, револьвери й усе, чим можна було захистити домівки. Згодом вдалося отримати гвинтівки, кулемети й навіть артилерійську гармату.

Дружину утримувала місцева єврейська громада. Її учасники охороняли вулиці, ринки та околиці Бершаді.

У 1918 році, під час перебування австро-угорських військ, формування офіційно розпустили, проте частина добровольців продовжила службу. Згодом вони взаємодіяли з місцевими збройними структурами, пов’язаними з більшовицькою владою.

14 березня 1919 року, коли Бершадь атакували війська Директорії Української Народної Республіки, місцева самооборона вступила в бій.

За спогадами мешканців, частина міліціонерів, які спочатку діяли разом із добровольцями, перейшла на бік наступальників. Сили захисників виявилися нерівними.

Моше Дубровенський і восьмеро його бійців загинули.

Громада намагалася запобігти подальшому кровопролиттю. Її представники Гершон Вінницький і Нахман Губерман домовилися про виплату великої грошової контрибуції — примусового збору, якого вимагали озброєні люди. За деякими свідченнями, ішлося про 200 тисяч рублів.

Пам’ять про загиблих захисників Бершаді збереглася й в Ізраїлі. 1935 року вихідці з Бершаді, які жили в Ерец-Ісраель, видали івритом невелику книжку «Бершадь та її самооборона». Її присвятили добровольцям, загиблим під час захисту містечка.

Це рідкісний приклад того, як пам’ять про єврейську збройну самооборону України ще до утворення Держави Ізраїль стала частиною історичної пам’яті єврейських переселенців у Палестині.

У Тетієві Київської губернії, нині місті Київської області, збройний загін очолював Гірш Турі — ще один керівник місцевої єврейської самооборони.

Його ім’я збереглося в Електронній єврейській енциклопедії та дослідженнях погромів періоду Громадянської війни.

Загін Турі вважався добре організованим і неодноразово протистояв озброєним нападникам. Проте навіть сильна самооборона не завжди могла стримати численні військові формування.

Згідно з Російською єврейською енциклопедією, Гірш Турі загинув в одному з боїв 1919 року. Докладніші обставини його загибелі та повний список підлеглих поки недостатньо досліджені.

Голованівськ: єврейська варта, артилерійська гармата та родина Острих

Особливо незвичайною була історія Голованівська, розташованого нині в Кіровоградській області України.

На початку XX століття тут мешкало близько 1200 єврейських родин, багато з яких займалися ремеслами й торгівлею.

Досвід збройної самооборони громада мала ще з часів погромів 1905 року. У 1917 році, після початку революції, дружину відновили.

В історичних свідченнях ідеться про постійну варту з 25 озброєних осіб, які патрулювали вулиці. У разі серйозної загрози збирали більший загін.

Зброю купували або вилучали в демобілізованих солдатів колишньої російської армії. Та згодом самооборона отримала власну артилерійську гармату й налагодила виготовлення ручних гранат.

Дружинники не обмежувалися постами всередині Голованівська. Вони виходили назустріч збройним формуванням, що наближалися, захищали навколишні села й іноді брали участь у бойових діях разом із підрозділами Червоної армії.

Одним з організаторів був Хаїм Острой, який до революції працював у місцевому банку. Разом із ним у діяльності самооборони брав участь його син Яків Острой.

Їхня історія збереглася в родинних спогадах і свідченнях колишніх дружинників.

За матеріалами, опублікованими нащадком родини Міхаелем Павловим, у вересні 1919 року Голованівськ атакували білогвардійські частини генерала Якова Слащова.

Згідно з донесенням голови місцевого більшовицького комітету від травня 1920 року, чисельність збройного загону в той період могла сягати 500 осіб. Це не чисельність постійного патруля, а оцінка всіх мобілізованих захисників.

Загін зазнав поразки. 13 вересня 1919 року Хаїма Острого та його сина Якова вбили.

Колишні дружинники Борис Шмідт і Яків Зайдман, виступаючи 1931 року в Голованівському районному суді, стверджували, що батько й син загинули за особистим наказом генерала Слащова.

Ці відомості відомі з пізніших свідчень і публікації нащадка родини. Незалежного документального підтвердження самого наказу генерала поки недостатньо.

У родинній розповіді збереглася ще одна важлива подробиця: місцевий католицький священник допоміг сховати родини деяких єврейських добровольців, завдяки чому вони пережили прихід білогвардійців.

Серед урятованих була Есфір Остра, донька Хаїма, яка згодом розповіла нащадкам про долю батька й брата.

Ця історія нагадує, що поряд зі збройними зіткненнями існувала й допомога між людьми різних національностей і віросповідань. У Голованівську пам’ять про таку допомогу збереглася всередині єврейської родини.

Погребище: що відбувалося, коли самооборону роззброювали

Але збройні дружини далеко не завжди могли захистити свої громади.

У Погребищі, нині місті Вінницької області, від 1918 року діяв великий і добре організований загін самооборони. Він успішно протистояв нападам невеликих озброєних груп.

У серпні 1919 року до містечка увійшли підрозділи, які діяли від імені Директорії УНР. За історичними свідченнями, 13 серпня вони встановили контроль над Погребищем, а наступного дня почали роззброювати єврейську самооборону.

Після відходу цих військ громада залишилася без колишнього збройного захисту.

До містечка увірвалися люди отамана Данила Зеленого та інших збройних груп. Розпочався масовий антиєврейський погром.

Електронна єврейська енциклопедія датує основні події 18–21 серпня 1919 року й наводить оцінку приблизно 400 убитих, серед яких було близько 200 жінок. Інші свідчення дещо інакше датують напад і називають від 350 до 400 загиблих.

Погребище стало одним із трагічних прикладів того, наскільки небезпечним для єврейських громад було примусове роззброєння власної охорони.

Водночас діяльність таких підрозділів не можна зводити виключно до війни з однією політичною силою. В одних місцях єврейські добровольці співпрацювали з українськими військовими або представниками місцевого самоврядування, в інших — із радянською владою, а іноді захищалися від озброєних людей обох сторін.

Їхнім головним завданням залишалася безпека мешканців.

Історія Черкас, Сміли, Городища, Златополя, Бершаді, Тетієва й Голованівська показує, що єврейська самооборона в Україні була не лише збройним рухом, а й способом громадської самоорганізації. Жителі збирали гроші, створювали варти, залучали колишніх фронтовиків, домовлялися із сусідами й допомагали іншим населеним пунктам.

Особливе місце посідають випадки, коли євреї та їхні сусіди разом несли охорону, як у Городищі, або допомагали рятувати родини добровольців, як у Голованівську.

Такі епізоди доповнюють історію українсько-єврейських відносин конкретними людськими долями — історіями людей, які у важкий час знаходили можливість діяти разом.

Катеринослав: єврейські соціалісти, колишні фронтовики та міська самооборона

Наприкінці 1917 року в Катеринославі, нинішньому Дніпрі, почали створювати єврейські збройні дружини. На відміну від Одеси, де діяла об’єднана Єврейська бойова дружина, тут кілька політичних організацій формували власні загони. Серед них були Бунд, «Поалей Ціон», Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія та Союз євреїв-воїнів.

Катеринослав уже мав досвід збройної єврейської самооборони під час погромів 1905 року. Коли після революції 1917 року влада в місті почала переходити від одних політичних сил до інших, колишню систему захисту вирішили відновити.

Єврейські організації мали різні політичні програми. Бунд представляв соціалістичний рух, що виступав за права єврейських робітників і національно-культурну автономію євреїв переважно в країнах їхнього проживання. «Поалей Ціон» — партія єврейських соціалістів-сіоністів — пов’язувала соціальні перетворення зі створенням єврейського національного дому в Ерец-Ісраель, історичній Землі Ізраїлю.

До речі, один із перших центрів «Поалей Ціон» виник саме в Катеринославі у 1900–1901 роках за участі Бера Борохова та Шимона Добіна. Борохов, уродженець Золотоноші на території сучасної Черкаської області, згодом став одним із теоретиків соціалістичного сіонізму.

Союз євреїв-воїнів об’єднував головним чином колишніх солдатів та офіцерів російської армії. У Катеринославі його очолював Борис Мойсейович Ханіс, лікар, який здобув освіту в Женевському університеті та брав участь у керівництві місцевою єврейською громадою.

Перший великий збройний підрозділ наприкінці 1917 року створила Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія. Командував ним П. Міркін, якого сучасники характеризували як здібного військового організатора.

За спогадами учасника подій, дружина спочатку налічувала близько 400 осіб. У ній служили партійні активісти, колишні фронтовики Першої світової війни, студенти та інші мешканці міста.

Зброю частково надавала чинна влада, частково її купували самостійно. Для штабу й зберігання озброєння дружині виділили двоповерхову будівлю на Садовій вулиці.

Свій загін створив і Союз євреїв-воїнів. Його основу становили колишні військовослужбовці російської армії, зокрема офіцери. Підрозділ отримав окрему будівлю з великим подвір’ям в одному з районів переважно єврейського проживання. Проте, за спогадами сучасників, він виявився менш організованим, ніж дружина Міркіна.

Невдовзі власні збройні групи з’явилися у Бунду, «Поалей Ціон» і меншовиків — соціал-демократів, які виступали проти більшовицької моделі захоплення влади.

Єдиного командування між цими формуваннями не існувало. Вони самостійно набирали добровольців, отримували зброю, організовували патрулювання й охорону вулиць.

Березень 1918 року: чому більшовики роззброїли єврейські дружини

На початку 1918 року Катеринослав опинився під контролем більшовиків. Радянська влада не збиралася миритися з існуванням численних самостійних збройних організацій.

Особливо гострий конфлікт виник між єврейськими дружинниками й місцевими анархістськими групами, які вимагали гроші в заможних мешканців, зокрема єврейських підприємців.

Коли постраждалі зверталися по допомогу до самооборони, добровольці намагалися припинити вимагання. Унаслідок цього почалися сутички.

Більшовицьке керівництво міста оголосило, що самостійні дружини не потрібні, й наказало їх роззброїти.

У березні 1918 року червоногвардійці та анархісти оточили будівлю дружини Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії на Садовій вулиці.

За свідченням історика Іллі Чериковера, опублікованим 1923 року, до штабу підійшов озброєний загін із кулеметами, артилерією й кавалерією. Після відмови добровольців негайно здати зброю будівлю обстріляли з кулеметів.

Загинув дружинник Єворович, ще кілька людей зазнали поранень.

Після переговорів захисників роззброїли й відпустили. Того самого дня зброю вилучили у дружин Бунду, «Поалей Ціон» і Союзу євреїв-воїнів.

Частину озброєння добровольці встигли сховати.

Згодом, коли напади й пограбування тривали, радянська влада, згідно зі свідченням Чериковера, визнала помилковість роззброєння й знову дозволила озброювати дружинників. Наскільки повно це розпорядження було виконане, встановити важко.

Навесні 1918 року до Катеринослава увійшли німецькі й австро-угорські війська, які підтримували українську державну владу. Згодом місто перебувало під управлінням Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 року.

Під час перебування іноземних військ самостійні єврейські збройні формування не діяли в колишньому масштабі.

Однак восени ситуація знову змінилася.

Жовтень 1918 року: єврейська дружина за підтримки міської управи

Коли Німеччина й Австро-Угорщина почали зазнавати поразки в Першій світовій війні, виникла загроза нового збройного протистояння в Катеринославі.

Наприкінці жовтня 1918 року представники єврейських молодіжних організацій запропонували створити єдину позапартійну дружину під контролем Єврейської громадської ради.

Після обговорення керівництво громади підтримало ініціативу. Згоду дала й Катеринославська міська управа — виконавчий орган міського самоврядування.

Цього разу йшлося не просто про партійний збройний загін. Нова організація отримала статус Дружини єврейської громади, яка діяла в системі міської охорони.

Міська управа виділяла гроші на утримання дружинників, виплачувала їм платню та сприяла отриманню гвинтівок і боєприпасів від військової влади.

Штаб і склад зброї розмістили в будівлі на головному міському проспекті, який нині має назву проспект Дмитра Яворницького. Точний номер будинку в опублікованих спогадах не вказано.

Основу формування становили колишні солдати російської армії, багато з яких раніше брали участь у Союзі євреїв-воїнів.

Підрозділ організували за військовим зразком. Згідно зі спогадами одного з учасників, він поділявся на два загони приблизно по 110 осіб кожен. Вони чергували по черзі: доба на службі, доба відпочинку. У разі серйозної загрози піднімали обидва загони.

В інших історичних публікаціях трапляється оцінка 110 осіб на всю дружину. Тому найдокладніше свідчення про два загони не слід вважати остаточно підтвердженою штатною чисельністю.

Збереглися й імена керівників.

Командиром був А. Шрешбер, який займався переважно адміністративними питаннями. Начальником штабу — Райзер, колишній фронтовик, відповідальний за військову підготовку та вартову службу.

Я. Гольдборт представляв Єврейську громадську раду й займався організаційно-політичними питаннями. Портной був штабним офіцером і представником міського Комітету безпеки. Ще один військовослужбовець на прізвище Райзер керував складським господарством.

Повні імена деяких офіцерів у доступних спогадах не збереглися.

Добровольці проходили стрілецьку підготовку, отримували зброю та обмундирування, охороняли вулиці й державні установи.

Особливо цікавими є відносини дружини з українськими військами.

Українське військове командування довірило єврейським дружинникам охорону міської скарбниці та інших важливих об’єктів. Деякий час їм доручали навіть охороняти український військовий штаб.

Водночас дружина не входила до української армії. Вона зберігала власних командирів, отримувала фінансування від міського самоврядування й виконувала спільно узгоджені охоронні завдання.

Для розширення системи безпеки її штаб організовував додаткові групи в окремих кварталах Катеринослава. Місцевих жителів навчали поводженню зі зброєю та за можливості забезпечували гвинтівками.

Так єврейська самооборона стала частиною загальноміської системи охорони, а не лише захистом кількох кварталів.

П. Міркін, 250 соціалістів та інші добровольці

Паралельно відновилася діяльність дружини Об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії.

Нею знову командував П. Міркін. У цей період загін налічував до 250 осіб, тобто менше, ніж наприкінці 1917 року.

Він також отримував кошти від міської управи, хоча зберігав самостійне партійне керівництво.

Власні групи організували «Поалей Ціон», «Цеїрей Ціон» — сіоністський молодіжний рух, Бунд, меншовики та єврейські студентські організації.

За оцінкою автора спогадів, найпідготовленішими залишалися колишні фронтовики та студенти, які пройшли військову підготовку. Деякі невеликі партійні дружини не мали достатнього озброєння й бойового досвіду.

Кінець 1918 року виявився для Катеринослава особливо важким. Після відходу німецьких військ за контроль над містом боролися Директорія УНР, яка відновила Українську Народну Республіку після падіння Скоропадського, 8-й армійський корпус колишньої гетьманської армії, частина керівництва якого перейшла на бік білогвардійців, а також червоні й повстанські загони Нестора Махна.

У грудні місто кілька разів переходило з рук у руки. У різних районах одночасно перебували підрозділи супротивних сил.

Єврейські дружинники продовжували охороняти громадські та міські установи, намагаючись не ставати учасниками боротьби за владу.

Січень 1919 року: кінець самостійної міської дружини

26 січня 1919 року Катеринослав зайняли частини Червоної армії.

Після встановлення радянської влади самостійні єврейські збройні формування почали ліквідовувати.

Частина дружинників здала зброю, частина сховала її. Деякі колишні добровольці згодом вступили до Червоної армії.

Особливо небезпечна ситуація виникла з бійцями громадської дружини, які продовжували охороняти міську скарбницю за раніше отриманим розпорядженням.

Радянські військовослужбовці затримали їх зі зброєю й мали намір розстріляти.

Втручання керівників єврейських соціалістів на чолі з П. Міркіним допомогло домогтися звільнення затриманих.

Так, за спогадами учасника подій, завершилася діяльність основної незалежної системи єврейської самооборони Катеринослава. Її історію зазвичай відносять до періоду від жовтня 1918 року до початку 1919-го, хоча окремі свідчення називають кінець березня остаточною датою припинення роботи громадської дружини.

Майбутній Любавицький Ребе, Перець Маркіш і єврейські дружинники

В історії катеринославської самооборони збереглися імена людей, які згодом стали відомими далеко за межами України.

Серед них — Менахем-Мендл Шнеєрсон, майбутній сьомий Любавицький Ребе, духовний лідер руху Хабад-Любавич, добре відомого нині в Ізраїлі й у всьому світі.

1919 року він жив у Катеринославі, де його батько, рабин Леві-Іцхак Шнеєрсон, був одним із духовних керівників єврейської громади.

За спогадами рабина Адіна Евен-Ісраеля (Штейнзальца), діяч місцевого сіоністського руху Мордехай Гувер розповідав йому про молодого сина рабина, який брав участь в організації збройного захисту міста. Шнеєрсону тоді було близько 17 років.

Є й родинне свідчення письменника Давида Маркіша, сина єврейського поета Переця Маркіша. За його словами, під час однієї із зустрічей у США Шнеєрсон згадував, що 1919 року разом із Перецем Маркішем брав участь у єврейській самообороні Катеринослава.

У краєзнавчій літературі серед дружинників також називають майбутніх радянських поетів Михайла Свєтлова (Шейкмана) та Михайла Голодного (Епштейна).

Проте ці відомості походять переважно з пізніх спогадів та усних розповідей. Точних документів про військові посади Шнеєрсона, Маркіша, Свєтлова й Голодного в конкретних катеринославських загонах поки недостатньо. Тому їхню участь слід описувати саме як збережені свідчення сучасників, не приписуючи їм непідтвердженого командування.

Відома також доля Єгуди Авішера (Козловського), який народився 1895 року в Амур-Нижньодніпровську, нинішньому районі Дніпра. Він брав участь у єврейській самообороні 1917 року, згодом займався сіоністською діяльністю, а 1925 року емігрував із родиною до Ерец-Ісраель.

Авішер працював у муніципальних установах Тель-Авіва і Яффи. Під час Другої світової війни добровільно вступив до британської армії та брав участь у бойових діях на Італійському фронті. Помер в Ізраїлі 1950 року.

Борис Ханіс: від збройної самооборони до безоплатної медицини

На окрему згадку заслуговує подальша доля Бориса Мойсейовича Ханіса, який очолював Союз євреїв-воїнів Катеринослава.

Після завершення основних бойових дій він почав допомагати населенню, яке постраждало від війни й погромів.

Ханіс очолив місцеве відділення «Джойнта» — американської єврейської благодійної організації, що допомагала громадам Східної Європи.

На кошти організації в Катеринославі створили мережу безоплатної медичної допомоги: чотири поліклініки, дві аптеки й лабораторію. У вцілілому корпусі Єврейської лікарні відкрили дитячу лікарню на 45 ліжок.

Допомогу надавали всім нужденним мешканцям міста незалежно від національності.

Ханіс також брав участь у створенні двох позиково-ощадних організацій, які надавали безвідсоткові позики, а 1923 року став одним із засновників Катеринославського медико-санітарного товариства.

Згодом радянська влада почала переслідувати й ці незалежні громадські структури.

1929 року Ханіса вперше заарештували й відправили на заслання. Після звільнення він повернувся до медичної роботи.

29 жовтня 1937 року Бориса Ханіса та його 19-річного сина Олександра розстріляли за сфабрикованим звинуваченням в участі в контрреволюційній організації.

28 січня 1958 року Верховний суд СРСР скасував вирок, визнавши відсутність складу злочину.

Останні спроби самооборони у 1919 році

Улітку 1919 року, коли до Катеринослава наближалися війська генерала Антона Денікіна, єврейські громадські організації знову обговорювали створення збройної охорони.

Намагалися домовитися із соціалістичними партіями про передачу зброї, але часу залишалося надто мало.

В історичних спогадах згадується М. Розовський, який очолив групу молодих сіоністських активістів, що намагалися організувати нову дружину.

Частина зібраної ними зброї пізніше опинилася в робітничих загонів, переважно пов’язаних із комуністами. Проте колишню громадську систему самооборони відновити вже не вдалося.

Протягом 1919 року Катеринослав пережив нові збройні зіткнення й антиєврейські погроми, які чинили різні військові формування. У травні в передмістях діяли загони отамана Никифора Григор’єва, а влітку місто зайняли білогвардійські війська.

Історія Катеринослава відрізняється від історії Єврейського ударного куреня Соломона Ляйнберга. Тут єврейські збройні організації не входили до регулярної української армії та не мали спільного політичного керівництва.

Однак у 1918 році українські військові й міська влада співпрацювали із самостійною єврейською дружиною, забезпечували її діяльність і довіряли їй охорону важливих державних установ, зокрема українського військового штабу.

А після закінчення війни деякі колишні керівники самооборони продовжили служити місту — вже не з гвинтівками, а як лікарі, організатори благодійності та громадські діячі.

Ці події залишили свою сторінку в історії українсько-єврейської співпраці, а окремі долі, як у випадку Єгуди Авішера й Менахема-Мендла Шнеєрсона, пов’язали Катеринослав із подальшою історією єврейського народу та Ізраїлю.

Майже 15 тисяч осіб: самооборона стає масовою

Історик Міхай Кальман у дисертації Hero Shtetls: Jewish Armed Self-Defense From the Pale to Palestine, 1917–1970, захищеній у Гарвардському університеті 2017 року, дослідив масштаб цього руху.

За його даними, на початку 1921 року мережа єврейської збройної самооборони Центральної України охоплювала близько 50 населених пунктів і налічувала майже 15 тисяч осіб.

Це не була регулярна армія.

Дружини набирали місцевих жителів, збирали кошти, охороняли квартали й іноді брали участь у боротьбі зі збройними повстанськими формуваннями.

Радянська військова та цивільна влада часом підтримувала ці структури, забезпечувала їх зброєю й офіційно визнавала.

Однак політика більшовиків була суперечливою. Співпраця поступово змінювалася прагненням поставити самостійну єврейську самооборону під державний контроль.

Дослідження Кальмана важливе і для історії майбутнього Ізраїлю. Воно простежує подальші долі частини ветеранів українських дружин, які емігрували до Палестини.

Погроми: трагедія, яку неможливо залишити поза увагою

В історії єврейських військових формувань України є сторона, про яку неможливо промовчати.

У 1918–1921 роках під час масових антиєврейських погромів загинули десятки тисяч людей.

Енциклопедія YIVO називає близько 50 тисяч убитих як мінімальну достовірну оцінку. В інших історичних працях трапляються вищі цифри.

Погроми чинили частини білогвардійських армій, незалежні отаманські загони, формування, що діяли від імені Української Народної Республіки, та окремі частини Червоної армії.

Однією з найстрашніших трагедій став Проскурівський погром лютого 1919 року. Проскурів — нинішній Хмельницький.

Українське керівництво видавало накази проти погромів, однак далеко не завжди контролювало війська, які формально підпорядковувалися його владі.

Серед істориків тривають суперечки щодо ступеня особистої відповідальності Симона Петлюри, який керував збройними силами УНР. Водночас участь деяких українських формувань у погромах документально встановлена.

Цю історію важливо вивчати цілісно.

Єврейські добровольці воювали в українській армії, а в інших містах єврейські громади захищалися від озброєних людей, які діяли під українськими прапорами. Іноді такі події відбувалися практично одночасно.

Саме на цьому тлі 1921 року виник проєкт єврейської жандармерії, погоджений Володимиром Зеєвом Жаботинським і представником УНР Максимом Славінським.

Передбачалося, що єврейські формування забезпечуватимуть безпеку громад на територіях, які українська армія могла б повернути під свій контроль.

Проєкт не було реалізовано.

Про його передісторію та обставини переговорів НАновини розповідали в матеріалі «Жаботинський і Петлюра: що сталося 4 вересня 1921 року і навіщо створювали єврейську жандармерію».

Пароплав «Руслан»: з Одеси до Яффи — шлях єврейських добровольців до майбутнього Ізраїлю

27 листопада 1919 року з Одеси до Палестини вирушив пароплав «Руслан». На його борту були єврейські біженці, сіоністські активісти, науковці, письменники, художники, колишні військовослужбовці російської та австро-угорської армій. Серед пасажирів, за дослідженням військового історика Ярослава Тинченка, перебували учасники одеських єврейських бойових дружин і кілька бійців Єврейського ударного куреня Української Галицької армії.

Пароплав відійшов від Платонівського молу Одеського порту. Над палубою підняли біло-блакитний сіоністський прапор із зіркою Давида — майже через тридцять років він стане державним прапором Ізраїлю.

19 грудня 1919 року «Руслан» прибув до Яффи, портового міста на Середземному морі, яке нині є частиною Тель-Авіва — Яффи.

Подорож стала однією з найвідоміших подій Третьої алії — хвилі єврейської імміграції до Ерец-Ісраель, що почалася після Першої світової війни й тривала до 1923 року.

Але історія цього рейсу почалася задовго до відплиття.

Як в Одесі організували відправлення євреїв до Палестини

Під час Першої світової війни Палестина перебувала під владою Османської імперії. Турецька влада висилала деяких жителів, яких вважала підданими ворожих держав, зокрема євреїв із російським та австро-угорським громадянством.

Частина вигнанців опинилася в Одесі, яка тоді входила до складу Російської імперії, а нині розташована в Україні.

Після закінчення війни ці люди хотіли повернутися до Палестини, що з 1917–1918 років перебувала під британським військовим управлінням. Офіційний міжнародний мандат Великої Британії на управління Палестиною набув чинності пізніше, 1923 року.

За відомостями Національної бібліотеки Ізраїлю, спочатку йшлося приблизно про 150–200 справжніх палестинських біженців, які раніше мешкали переважно у Цфаті й Тверії.

Проте в Одесі перебували також тисячі євреїв, які хотіли залишити охоплену Громадянською війною територію. Серед них були представники сіоністського руху, молоді добровольці, родини з дітьми й колишні військовослужбовці.

У червні 1919 року в Одесі розпочав роботу Комітет палестинських біженців із повернення на батьківщину, відомий як «Ваад». Його очолив Давид Хахамович, заступником став Моше Гольдін-Захаві.

Комітет займався розміщенням біженців, отриманням дозволів на виїзд, переговорами з іноземними представниками й організацією транспорту.

Активну участь брали також голова Одеської єврейської громади доктор М. С. Шварцман, юрист І. А. Трівус, представники Палестинської еміграційної наради доктори Л. В. Роках і З. І. Темкін.

Оскільки британська влада була готова сприяти насамперед поверненню колишніх жителів Палестини, організатори розширювали списки біженців, додаючи до них людей, які раніше там не мешкали.

Для пасажирів підготували спеціальні посвідчення російською, івритом і французькою мовами. Документи підтверджували статус біженця та право на повернення.

У спогадах учасників збереглися розповіді про заняття, на яких майбутні пасажири знайомилися з географією Палестини, назвами вулиць Тель-Авіва, Яффи й Хайфи, єврейськими поселеннями та діяльністю сіоністських організацій.

Національна бібліотека Ізраїлю наводить відомості про цю незвичайну підготовку. Однак дослідники одеського Музею історії євреїв «Мігдаль-Шорашим» зазначають, що існування спеціального іспиту для всіх пасажирів документально не підтверджено.

Хто дозволив відплиття «Руслана»

Восени 1919 року Одесу контролювали Збройні сили Півдня Росії генерала Антона Денікіна — білогвардійська армія, яка виступала проти більшовиків та української незалежності.

Тому для відправлення пароплава необхідно було отримати дозвіл не лише британських представників, а й білогвардійського військового командування.

Єврейські громадські діячі Одеси підтримували зв’язок із сіоністською делегацією в Парижі, яка брала участь в обговоренні повоєнного устрою Європи. Серед впливових представників руху був Менахем Усишкін, який раніше очолював Палестинський комітет в Одесі.

За сприяння міжнародних сіоністських організацій до розв’язання питання долучилися британські дипломатичні представники.

Шварцман, Трівус та інші керівники громади вели переговори з британським консулом, домагаючись дозволу на виїзд кількох сотень євреїв.

Водночас потрібно було знайти корабель.

В Одеському порту перебував пароплав «Руслан», що належав Російському транспортному і страховому товариству. Його вирішили зафрахтувати для перевезення пасажирів.

Спочатку власники зажадали 8 тисяч рублів за кожного пасажира, що робило подорож надзвичайно дорогою. Після переговорів вартість фрахту визначили у 3 мільйони рублів за весь рейс.

Договір про перевезення уклали представники еміграційної наради Роках і Темкін з управителем транспортного товариства М. Є. Горжевським.

Проте навіть після укладення договору корабель довго не випускали з порту.

Офіційно називали різні причини: перевантаження судна, технічні роботи, перевірка документів та обмеження портової влади.

На початку листопада Шварцман і представник біженців Роках звернулися до британського консула з проханням втрутитися.

Консул зв’язався з генералом Миколою Шиллінгом, який командував білогвардійськими військами в районі Одеси, й зажадав дозволити відправлення судна. Питання також обговорювали з представниками командування Денікіна.

Після дипломатичного втручання перешкоди вдалося усунути.

Отже, «Руслан» був офіційно зафрахтованим пасажирським судном, відправленим за домовленістю єврейських організацій, власників пароплава та з дозволу чинної військової влади.

644 чи 670 пасажирів?

Точна кількість людей на борту довго залишалася предметом розбіжностей.

У популярних ізраїльських публікаціях зазвичай називають близько 670 пасажирів. Цю кількість наводить і Національна бібліотека Ізраїлю.

Однак дослідники одеського музею «Мігдаль-Шорашим», які готували виставку до сторіччя рейсу 2019 року, знайшли точніше документальне свідчення.

У дозволі британського консула від 27 листопада 1919 року вказано 644 пасажири.

Водночас збереглися два історичні списки.

Один, рукописний, російською мовою, містить 815 імен. На думку дослідників, його укладали ще під час підготовки рейсу, і він включав людей, які розраховували вирушити до Палестини, але не обов’язково потрапили на судно.

Інший список, надрукований івритом, містить 635 осіб. Його могли скласти вже після прибуття, однак він не є офіційним документом з усіма необхідними позначками.

Тому для історично точного викладу правильніше використовувати число 644, зазначене в консульському дозволі, водночас зауважуючи, що в інших джерелах фігурують оцінки приблизно від 630 до 670 пасажирів.

Єврейські дружинники та солдати Галицької армії на борту

Для історії єврейських військових формувань України саме ця частина подорожі становить особливий інтерес.

Військовий історик Ярослав Тинченко у книзі «Під зіркою Давида» пише, що серед пасажирів «Руслана» перебували вцілілі організатори та командири одеських єврейських збройних формувань, а також значна частина рядових дружинників.

Крім того, за його відомостями, на корабель устигли потрапити кілька військовослужбовців Єврейського ударного куреня Української Галицької армії.

Ідеться про підрозділ, сформований улітку 1919 року в Тернополі під командуванням Соломона Ляйнберга. Він воював разом з українськими частинами проти польських і більшовицьких військ, брав участь у прикритті відступу Галицької армії через Збруч і дійшов до західних околиць Києва.

Його історію НАновини раніше докладно розповідали в статті «Історія Юдейського куреня у складі Української Галицької армії 1919 року».

Однак тут необхідне застереження. Тинченко не наводить повного поіменного списку бійців куреня, які піднялися на борт «Руслана». Тому за одним дослідженням неможливо встановити, хто саме з його офіцерів і солдатів здійснив цей рейс.

Одеський історик Віталій Оплачко, який вивчав історію плавання, описує серед останніх пасажирів пораненого бійця єврейської самооборони, якого підняли на корабель на ношах. У його розповіді згадується кашкет із біло-блакитним околишем.

Епізод ґрунтується на історичній реконструкції подій і не дає змоги надійно встановити особу цього військовослужбовця.

Дослідники також повідомляють, що безпосередньо перед відправленням із судна, ймовірно, зняли Соломона Якобі, учасника одеської єврейської самооборони та соратника Володимира Зеєва Жаботинського. Обставини цього епізоду залишаються недостатньо з’ясованими.

Отже, зв’язок рейсу з єврейськими збройними формуваннями України підтверджується історичними дослідженнями, але потребує подальшої перевірки за списками пасажирів, особистими документами та еміграційними архівами.

Константинополь, Пірей і несподівана зупинка біля берегів Єгипту

Відправлення «Руслана» неодноразово переносили. Посадка почалася 25 листопада, а 27 листопада 1919 року судно нарешті вийшло з Одеського порту.

У спогадах учасників зберігся опис останніх годин: на причалі зібралися родичі, представники єврейських організацій і британського консульства. Лунали прощальні промови та сіоністський гімн «Га-Тіква» — майбутній гімн Ізраїлю.

Подорож виявилася непростою.

Пароплав прямував через Чорне море, Босфор і Середземномор’я, заходив до Константинополя — нинішнього Стамбула — та грецького порту Пірей.

У Константинополі влада побоювалася поширення інфекційних хвороб і не дозволила пасажирам сходити на берег.

У Піреї виникли нові підозри. За спогадами історика Йосефа Клаузнера, капітан судна повідомив місцевій владі, що серед пасажирів можуть перебувати більшовицькі активісти. Унаслідок цього висадку знову заборонили.

Люди залишалися на переповненому кораблі. Бракувало води, продовольства й місця для сну. Пасажирів виснажували постійні затримки, погані санітарні умови та штормова погода.

Коли судно наблизилося до Палестини, сильний шторм завадив негайно завершити рейс. За відомостями Музею єврейського народу ANU, «Руслан» був змушений тимчасово відійти до берегів Єгипту.

В Одесі ще 12 грудня з’явилося передчасне газетне повідомлення про благополучне прибуття корабля до Яффи.

Але офіційною датою прибуття та висадки пасажирів стало 19 грудня 1919 року.

Це був третій день Хануки — єврейського свята, присвяченого пам’яті відновлення Храму в Єрусалимі після повстання Маккавеїв.

Газета «Ноєв ковчег», написана просто в морі

Попри труднощі подорожі, пасажири знайшли спосіб зберегти почуття гумору.

Журналіст і сіоністський діяч Хаїм Каценельсон, який раніше співпрацював із літературним журналом «Га-Шілоах», просто під час рейсу написав івритом сатиричну газету «Тейват Ноах» — «Ноєв ковчег».

Вона складалася з 13 рукописних сторінок.

Каценельсон жартував із нескінченних засідань корабельного комітету, нестачі хліба, тісняви, нудьги та суперечок між пасажирами.

В одному із сатиричних епізодів автор описував, як комітет нібито вирішив затримати прибуття до Яффи, доки на кораблі не народиться достатньо дітей, аби компенсувати кількість людей, які зійшли на берег дорогою.

Газета збереглася в зібранні Національної бібліотеки Ізраїлю в Єрусалимі.

Сьогодні це один із рідкісних документів, що дають змогу подивитися на знамениту подорож очима самих пасажирів, а не лише через пізніші спогади.

Хто прибув до Палестини на «Руслані»

Серед пасажирів були люди, яким судилося відіграти помітну роль в історії майбутнього Ізраїлю.

Рахель Блувштейн — майбутня знаменита поетеса Рахель. Вона вже жила в Палестині до Першої світової війни, але опинилася відрізаною від неї воєнними подіями. Сьогодні її портрет знайомий ізраїльтянам за банкнотою у 20 шекелів.

Йосеф Клаузнер — історик, літературознавець, один із засновників Єврейського університету в Єрусалимі та майбутній редактор Єврейської енциклопедії.

Роза Коен, відома як «Червона Роза», — громадська діячка, яка згодом брала участь у роботі «Гістадруту» й «Гагани». Її син Іцхак Рабін стане начальником Генерального штабу ЦАХАЛу та прем’єр-міністром Ізраїлю.

Рахель Коен-Каган — майбутня депутатка Кнесету й одна з двох жінок, які підписали Декларацію незалежності Ізраїлю 14 травня 1948 року.

Зеєв Рехтер та Єгуда Магідович — архітектори, які відіграли важливу роль у розвитку Тель-Авіва.

Барух Агадаті — танцівник, художник і один із піонерів кінематографа в Ерец-Ісраель.

Ісраель Гурі — майбутній депутат Кнесету й батько поета Хаїма Гурі.

Хаїм Ясський — лікар, який згодом очолив лікарню «Гадасса». Він загинув 1948 року під час нападу на медичний конвой у Єрусалимі.

Моше Йосеф Гліксон — майбутній редактор газети «Га-Арец».

Яків Перемен — одеський колекціонер і сіоністський діяч, який привіз із собою збірку творів мистецтва. Частина цієї колекції згодом стала важливим свідченням художнього життя єврейської Одеси початку XX століття.

Серед пасажирів були також художники, музиканти, викладачі, лікарі, підприємці та звичайні родини, які починали життя на новому місці.

Не всі вони були переконаними сіоністами й не всі назавжди залишилися в Палестині. Проте деякі з пасажирів стали помітними діячами культури, медицини, архітектури, громадського й політичного життя майбутнього Ізраїлю.

Що сталося з єврейськими військовослужбовцями, які не потрапили на корабель

Після відправлення «Руслана» до Одеси продовжували прибувати єврейські добровольці та колишні військовослужбовці з різних регіонів України.

Серед них були також офіцери й солдати єврейського походження, які раніше служили в Українській Галицькій армії.

Вони сподівалися, що після «Руслана» буде організовано ще один масовий рейс до Палестини.

Проте такого самого організованого плавання з Одеси більше не відбулося.

У січні — лютому 1920 року, коли до Одеси наближалася Червона армія, частина охочих емігрувати була змушена шукати інші маршрути.

За дослідженням Тинченка, одна група вирушила через Румунію, Кишинів та європейські країни.

Інші евакуювалися разом із білогвардійськими військами до Криму. Серед них були кілька єврейських офіцерів Галицької армії.

У жовтні 1920 року приблизно 300 єврейських емігрантів залишили Крим під час евакуації військ генерала Петра Врангеля, вирушивши до Константинополя. Протягом 1921 року частина цих людей дісталася Палестини.

За оцінкою Тинченка, з кінця 1919-го до початку 1921 року з Одеси та пов’язаними з нею еміграційними маршрутами до Палестини виїхало щонайменше тисяча євреїв. Це авторська оцінка ширшого еміграційного руху, а не кількість пасажирів «Руслана».

Серед емігрантів були колишні солдати російської та австро-угорської армій, учасники єврейських національних військових формувань і ветерани українських подій 1917–1919 років.

Деякі з них продовжили службу в єврейських оборонних організаціях Палестини.

«Гагана», заснована 1920 року, стала основною збройною організацією єврейського ішуву — єврейського населення Палестини до проголошення Ізраїлю. У 1948 році вона стала головною організаційною основою Армії оборони Ізраїлю.

Проте вважати всіх емігрантів із військовим досвідом учасниками «Гагани» або безпосередніми творцями ЦАХАЛу було б неправильно. Для таких висновків потрібно відновити подальшу біографію кожної людини.

Про те, як давніша історія одеської самооборони виявилася пов’язаною з першим начальником ізраїльського Генштабу, НАновини розповідали в матеріалі «Яаков Дорі: від одеської самооборони до першого начальника Генштабу Ізраїлю та президента Техніону».

Одеса й Ізраїль: історія, що продовжилася по інший бік моря

В Ізраїлі «Руслан» нерідко називають «єврейським Мейфлавером» — за аналогією з кораблем, який доправив англійських переселенців до берегів Північної Америки 1620 року.

Його рейс став символом переходу від єврейського життя у Східній Європі до формування нового суспільства в Ерец-Ісраель.

У 2019 році до сторіччя прибуття пароплава Музей Ізраїлю в Єрусалимі організував виставку Cultural Pioneers aboard the Ruslan, присвячену пасажирам та їхньому внеску в майбутню ізраїльську культуру.

Одеський Музей історії євреїв «Мігдаль-Шорашим» також підготував спеціальну виставку «Руслану — 100», зібравши документи, фотографії та відомості про подорож.

В історії «Руслана» переплелися долі представників єврейської інтелігенції Одеси, емігрантів із різних міст України й колишніх військовослужбовців, які пройшли через революцію та Громадянську війну.

Для нашої рубрики «Євреї з України» цей рейс важливий передусім як один із документально підтверджених шляхів, якими люди, що жили й служили на українських землях, опинилися в Палестині й пов’язали своє подальше життя з формуванням майбутнього Ізраїлю.

Одні привезли книжки й рукописи. Інші — медичні знання, професійний та організаторський досвід. Дехто — досвід військової служби й збройної самооборони, набутий в українських містах і містечках.

Їхні подальші долі були різними. Але відправлення «Руслана» з Одеси в листопаді 1919 року залишилося спільною точкою біографій багатьох людей, чиї імена сьогодні відомі в Ізраїлі.

Хаїм Кахане: від українських боїв у Львові до створення ізраїльських десантних військ

У листопаді 1918 року молодий єврейський військовослужбовець Хаїм (Карл) Кахане вступив до українського збройного формування, яке воювало проти польських військ за Львів. Через тридцять років він став одним з організаторів перших парашутних підрозділів Армії оборони Ізраїлю (ЦАХАЛу).

Між цими подіями були служба в австро-угорській армії, участь у єврейській самообороні Австрії, операції британського спецназу проти нацистської Німеччини й еміграція до Палестини.

Хаїм Кахане народився 6 серпня 1900 року у Східній Галичині, яка тоді входила до Австро-Угорщини. Згідно з дослідженням ізраїльського військового історика, полковника запасу доктора Бені Міхельсона, місцем його народження було село Смолянка на території сучасної Тернопільської області України, неподалік від Микулинців.

Його батько Йосиф Кахане походив із містечка Скоморохи, мати Песя Маргуліс — із Теофілівки на території сучасної Вінницької області. У родині росли кілька синів і донька.

У 1912 році родина Кахане переїхала до Відня, столиці Австро-Угорської імперії. Там Хаїм познайомився із сіоністським рухом, відвідував молодіжні зібрання й уперше побачив біло-блакитний єврейський національний прапор.

Під час Першої світової війни його призвали до австро-угорської армії. З 1917 року він проходив військову підготовку в Моравії, а 1918-го служив у 15-му галицькому піхотному полку, який брав участь у боях проти італійських військ на річці П’яве.

У німецькомовній армії Хаїма почали називати Карлом. Під цим ім’ям його згодом знали й багато ізраїльських військовослужбовців.

Наприкінці війни він уже мав бойовий досвід, пройшов через тяжкі фронтові умови й дістав поранення.

Листопад 1918 року: чому єврейський солдат вступив до української частини

Після поразки Австро-Угорщини її армія почала розпадатися. Військовослужбовці поверталися додому або переходили до національних формувань, що виникли на території колишньої імперії.

У Львові українці проголосили власну владу, а польські збройні загони виступили проти них. Так почалася польсько-українська війна за Східну Галичину.

Єврейське населення Львова офіційно дотримувалося нейтралітету. Однак окремі єврейські військовослужбовці самостійно вирішували, де служити далі.

У біографії Кахане, опублікованій історичним проєктом Jewish Heroes, збереглася розповідь про те, як польські солдати його колишньої роти залишили розташування частини, а українські військовослужбовці запропонували йому приєднатися до них.

Кахане зустрівся з єврейським лейтенантом Гольдбергом, учасником місцевого сіоністського комітету. Він пояснив, що хоче вступити на службу до українського формування, аби мати можливість допомагати єврейській громаді, яка опинилася між двома протиборчими сторонами.

Гольдберг підтримав рішення. Він зняв із головного убору Кахане колишні австро-угорські відзнаки й прикріпив біло-блакитну стрічку — символ єврейського національного руху.

Так єврейський капрал колишньої імператорської армії опинився в українському підрозділі, пов’язаному зі збройними силами Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) — держави, що виникла в Галичині після розпаду Австро-Угорщини.

За біографічними свідченнями, Кахане підвищили до унтерофіцера — молодшого командира, приблизно відповідного сержанту. Він керував невеликою групою солдатів і брав участь у вуличних боях проти польських формувань.

В одній із сутичок він відзначився під час атаки на укріплену польську позицію й отримав похвалу від українського полковника, ім’я якого в опублікованій розповіді не встановлено.

Служба в українському підрозділі давала Кахане змогу допомагати євреям Львова. У біографічних спогадах ідеться про те, що він приносив мешканцям хліб, вугілля й дрова, попереджав про небезпеку та допомагав ховати загиблих.

Водночас важливо враховувати характер джерела: ці подробиці відомі переважно з пізнішої біографічної розповіді, а не зі збереженого журналу бойових дій частини.

У ніч на 22 листопада 1918 року, коли українські війська залишили Львів, Кахане опинився в місті, зайнятому польськими формуваннями.

Згідно з опублікованою біографією, він разом із двома українськими військовослужбовцями потрапив у полон, але уникнув розстрілу й згодом зміг виїхати зі Львова, скориставшись документами колишнього солдата австро-угорської армії.

До Відня він повернувся вже після тяжких листопадових подій.

Кахане не служив у Єврейському ударному курені Соломона Ляйнберга, який сформували лише в червні 1919 року. Його участь в українських збройних формуваннях стосується ранішого етапу — боїв за Львів у листопаді 1918-го.

Відень, єврейська самооборона й еміграція

Після повернення до Австрії Кахане приєднався до єврейських ветеранів війни, які створювали групи самооборони проти антисемітських нападів.

Він брав участь в охороні єврейських установ і синагог Відня, а пізніше переїхав до Клагенфурта, міста на півдні Австрії. Там працював у міській адміністрації, займався сіоністською діяльністю й організовував молодіжні спортивні табори.

У березні 1938 року Німеччина анексувала Австрію. Після приходу нацистів Кахане опинився під загрозою переслідування.

У його біографічних публікаціях описують навіть нездійснений план замаху на Адольфа Гітлера під час запланованого візиту до Клагенфурта. Проте незалежного документального підтвердження підготовки такого замаху недостатньо, тому цей епізод слід сприймати як біографічне свідчення.

Того самого року Кахане залишив Австрію. Через Чехословаччину й Румунію він дістався Палестини, яка перебувала під британським управлінням.

У грудні 1938 року Хаїм Кахане прибув до Ерец-Ісраель.

Від британського інженерного корпусу до спецназу в Африці

У грудні 1939 року Кахане добровільно вступив до британської армії, щоб брати участь у війні проти нацистської Німеччини.

Спочатку його направили до 401-ї роти Королівського піонерного корпусу, яка займалася військово-інженерними й будівельними роботами.

Він проходив підготовку в таборі Цріфін, згодом служив у Франції. Після німецького наступу 1940 року брав участь у забезпеченні відступу британських військ і був евакуйований до Великої Британії.

Там його підрозділ також займався рятувальними роботами після німецьких бомбардувань.

Восени 1940 року Кахане повернувся на Близький Схід і вступив до 51-го підрозділу британських коммандос, створеного за участі майора Генрі Кейтора.

У 1941 році він брав участь в операціях проти італійських військ в Еритреї та Ефіопії, зокрема в боях за Керен і під час облоги Гондера.

Після розформування підрозділу Кахане продовжив службу в спеціальних частинах британської армії.

Однією з них стала Special Interrogation Group (SIG) — особлива розвідувально-диверсійна група, бійці якої вільно розмовляли німецькою, використовували трофейну німецьку техніку й діяли за лінією фронту.

Кахане брав участь в операціях разом із британською Special Air Service (SAS) під командуванням Девіда Стірлінга.

У червні 1942 року його група забезпечувала проникнення британських диверсантів до німецьких аеродромів у районі Дерни в Лівії. У липні він брав участь у рейді SAS на аеродром Сіді-Ханейш, а у вересні — в операції Agreement, спрямованій проти порту Тобрук.

Після тяжких втрат британських військ і розформування SIG Кахане перейшов до Special Boat Service (SBS) — підрозділу спеціальних морських операцій.

У 1943–1944 роках він діяв в Егейському й Адріатичному морях, брав участь у рейдах на грецькі острови, а під час висадки на узбережжі Албанії дістав нове поранення.

Після лікування Кахане знову повернувся на службу. Його десантували в Албанію, щоб встановити зв’язок із британськими військовослужбовцями, які втратили контакт зі своїм командуванням. Він дістався до них, допоміг налагодити взаємодію з місцевими партизанами та брав участь у подальших операціях у районі Корчі, на схід від Тирани.

Наприкінці Другої світової війни Кахане знову опинився в Австрії. Там він сприяв переправленню єврейських біженців до Італії, звідки багато хто намагався дістатися Палестини.

1948 рік: 42 добровольці, чеська парашутна школа та перша десантна рота Ізраїлю

Після проголошення незалежності Ізраїлю 14 травня 1948 року перед новою державою постало завдання створити власні повітряно-десантні підрозділи.

Ізраїльська армія лише формувалася. Були потрібні підготовлені парашутисти, інструктори, обладнання, транспортна авіація й тренувальні бази.

Для підготовки перших фахівців вирішили скористатися допомогою Чехословаччини, яка в той період співпрацювала з Ізраїлем у військовій сфері.

15 липня 1948 року в чехословацькому військовому таборі біля міста Страж-под-Ральскем розпочався курс парашутної підготовки для 42 єврейських добровольців.

Серед них були 14 прибулих з Ізраїлю та 28 добровольців з інших країн, зокрема Угорщини, Чехословаччини й США.

За організацію курсу відповідав ізраїльський офіцер і майбутній відомий поет Хаїм Гурі.

Найстаршим учасником курсу був 48-річний Карл Кахане.

Після завершення підготовки частина випускників повернулася до Ізраїлю й розпочала створення першої десантної роти.

Підрозділ розмістили в таборі Ахуза на горі Кармель, у районі Хайфи.

Його першим командиром став Йоель Пальгі — ветеран британських спеціальних операцій і один із єврейських парашутистів, які діяли під час Другої світової війни.

І тут з’являється ще один прямий зв’язок з історією євреїв з України.

Створити перший підрозділ ізраїльських десантників Йоелю Пальгі доручив начальник Генерального штабу ЦАХАЛу Яаков Дорі — уродженець Одеси.

Пальгі призначив Кахане начальником штабу нового десантного підрозділу.

Той організував навчальний майданчик, займався закупівлею й обслуговуванням парашутів, підготовкою спорядження, узгодженням тренувальних польотів з аеродрому Рамат-Давід і забезпеченням занять.

Ізраїльській армії тоді бракувало практично всього. Парашутну інфраструктуру будували з підручних матеріалів, а досвідчені військовослужбовці одночасно ставали інструкторами та організаторами постачання.

На початку 1949 року керівництво військової підготовки ЦАХАЛу на чолі з Хаїмом Ласковим призначило новим командиром десантного підрозділу Єгуду Харарі.

Після оцінки стану частини Харарі запропонував створити нову навчальну систему на базі Тель-Ноф, розташованій ближче до військово-транспортної авіації.

До організаційної групи увійшли Карл Кахане, майбутній начальник парашутної школи Юваль Гершон та інші фахівці.

За три місяці вони підготували інфраструктуру парашутної школи. У серпні 1949 року там відкрився перший курс інструкторів-парашутистів.

У жовтні на випускну церемонію запросили прем’єр-міністра Давида Бен-Гуріона та Хаїма Ласкова.

Кахане продовжив займатися технічним забезпеченням десантних підрозділів. Згодом він служив у званні рав-серена — майора ЦАХАЛу.

Щодо дати завершення його служби джерела розходяться. Проєкт Jewish Heroes називає 1958 рік, тоді як дослідження Бені Міхельсона для ізраїльського Музею єврейського солдата Другої світової війни вказує 1953 рік. Без особової справи остаточно усунути цю розбіжність неможливо.

8 червня 1974 року Хаїм Кахане загинув в автомобільній аварії в Тель-Авіві. Його поховали на цвинтарі Кір’ят-Шауль.

Так завершилося життя людини, яка 1918 року брала участь у боях за Львів на українському боці, під час Другої світової війни воювала в британському спецназі, а 1948 року допомагала створювати перші десантні підрозділи Держави Ізраїль.

Яаков Дорі: ще один одеський зв’язок з історією ЦАХАЛу

Історія Кахане має несподіване продовження.

Начальник Генштабу, за розпорядженням якого створювали першу десантну частину Ізраїлю, теж був пов’язаний з Україною.

Яаков Дорі, спочатку Яків Достровський, народився 8 жовтня 1899 року в Одесі.

Його батько, Авраам-Цві Достровський, брав участь у збройній єврейській самообороні Одеси під час погрому 1905 року. Після цих подій родині довелося залишити місто й переселитися до Ерец-Ісраель.

Сам Яаков згодом служив у Єврейському легіоні британської армії, брав участь в обороні єврейських поселень, став одним із керівників «Гагани», а 1948 року — першим начальником Генерального штабу Армії оборони Ізраїлю.

Таким чином, у створенні перших ізраїльських повітряно-десантних частин брали участь двоє людей із різними, але цілком конкретними зв’язками з українською історією: уродженець Галичини Хаїм Кахане, колишній військовослужбовець українського формування, та одесит Яаков Дорі, син учасника єврейської самооборони 1905 року.

Докладну родинну й військову історію Дорі НАновини розповідали у статті «Яаков Дорі: від одеської самооборони до першого начальника Генштабу Ізраїлю та президента Техніону».

Одеська група: як ветерани українських єврейських дружин опинилися в «Гагані» та «Іргуні»

Хаїм Кахане та Яаков Дорі — не єдині люди, через яких простежується зв’язок між єврейською збройною самообороною на українських землях і майбутніми військовими структурами Ізраїлю.

Історик Міхай Кальман присвятив цій темі окрему частину докторської дисертації Hero Shtetls: Jewish Armed Self-Defense From the Pale to Palestine, 1917–1970, захищеної в Гарвардському університеті 2017 року.

Дослідження ґрунтується на документах понад двадцяти архівів України, Ізраїлю, Росії, Білорусі та США.

Кальман вивчав діяльність єврейських збройних організацій, що виникли після революції 1917 року, їхню взаємодію з різною владою та подальші долі добровольців.

Особливу увагу він приділив «Одеській групі» (Odessa Group) — неофіційній мережі колишніх учасників одеської єврейської самооборони, які згодом опинилися в підмандатній Палестині.

Ця назва не означала існування єдиної організації з офіційним штабом і затвердженим складом. Ішлося про людей, пов’язаних попередньою військовою службою, особистими знайомствами та спільним досвідом самооборони.

Частина ветеранів емігрувала після революції та Громадянської війни. Деякі дісталися Палестини морем через Одесу, інші їхали через Румунію, Константинополь та європейські країни.

Досвід, набутий ними в Україні, охоплював організацію добровольчих підрозділів, навчання поводженню зі зброєю, охорону кварталів і поселень, управління патрулями, постачання та взаємодію з місцевою владою.

Кальман простежує участь представників цієї мережі у двох відомих єврейських оборонних організаціях Палестини — «Гагані» та «Іргуні».

Чим відрізнялися «Гагана» й «Іргун»

«Гагана» виникла 1920 року як організація захисту єврейських поселень і населення підмандатної Палестини.

Ішувом тоді називали єврейське населення країни до створення Ізраїлю. «Гагана» поступово перетворилася на його найбільшу збройну організацію, що займалася навчанням бійців, забезпеченням безпеки поселень і створенням спільних командних структур.

У 1948 році саме вона стала основною організаційною базою ЦАХАЛу.

«Іргун» виник 1931 року після розколу всередині єврейського оборонного руху.

Це була окрема підпільна збройна організація, пов’язана з ревізіоністським сіонізмом, одним із головних ідеологів якого був уродженець Одеси Володимир Зеєв Жаботинський.

«Гагана» й «Іргун» мали різне керівництво, політичні підходи та уявлення про допустимі методи збройної боротьби. Згодом відносини між ними неодноразово ставали конфліктними.

Проте в обох організаціях використовували досвід людей, які пройшли військову службу або брали участь у самообороні єврейських громад за межами Палестини.

Серед таких ветеранів були й вихідці з України.

Водночас дослідження Кальмана не означає, що вся єврейська самооборона Одеси перетворилася на «Гагану» чи «Іргун». Ідеться про персональну спадкоємність, а не про пряме організаційне перетворення одеських дружин на ізраїльську армію.

Жаботинський: Одеса, Єврейський легіон та український національний рух

Історія «Одеської групи» неминуче приводить до імені Володимира Зеєва Жаботинського.

Жаботинський народився 17 жовтня 1880 року в Одесі, задовго до виникнення Української Народної Республіки.

Під час Першої світової війни він брав участь у створенні Єврейського легіону у складі британських збройних сил. Після війни займався політичною діяльністю, підтримував розвиток єврейських оборонних структур і 1925 року заснував рух ревізіоністського сіонізму.

Жаботинський також виступав на захист права українців на національне самовизначення. Ця позиція відображалася в його публікаціях і контактах із представниками українського національного руху.

Особливо важливий епізод стався 4 вересня 1921 року в Карлсбаді, нинішніх Карлових Варах.

Там Жаботинський підписав угоду з Максимом Славінським — головою дипломатичної місії Української Народної Республіки в Чехословаччині.

Документ передбачав створення окремої єврейської жандармерії, яка мала захищати єврейське населення в разі повернення української армії на територію України.

Ішлося про майбутній проєкт збройної охорони, а не про вже наявну частину й не про угоду з чинною радянською владою в Києві.

Подробиці цього документа, його підписантів і повноважень сторін НАновини розбирали в дослідженні «Жаботинський і Петлюра: що сталося 4 вересня 1921 року на XII Сіоністському конгресі й навіщо створювали єврейську жандармерію для захисту євреїв України».

Окремо ми розповідали про біографію Жаботинського та його підтримку української незалежності.

Однак важливо розрізняти події та організації. Жаботинський не був командиром єврейських дружин Одеси 1917–1919 років, а проєкт жандармерії 1921 року не був частиною «Гагани» чи «Іргуну». Це різні сторінки історії, пов’язані спільними питаннями єврейської безпеки й національного самовизначення.

Що саме перейшло з українського досвіду до майбутнього Ізраїлю

Найважливіший висновок дослідження Кальмана стосується не передання готових військових підрозділів, а досвіду людей.

Єврейські дружинники Одеси, які пережили Громадянську війну, вже знали, як організовувати охорону міських кварталів, збирати кошти на утримання добровольців, розподіляти обов’язки й забезпечувати зв’язок між окремими групами.

Деякі з цих навичок стали затребуваними в нових умовах Палестини.

З’являлися й спогади ветеранів, які поширювалися серед єврейського населення країни. Вони нагадували, що ще до створення Ізраїлю євреї в містах і містечках Східної Європи не лише ставали жертвами насильства, а й самостійно організовували збройний захист.

Це доповнювало пам’ять про походження єврейських оборонних організацій, що формувалася в ішуві.

Для рубрики «Євреї з України» особливо важливі саме документально простежувані долі.

Хаїм Кахане брав участь в українських боях у Львові, пройшов британський спецназ і допоміг створити ізраїльські десантні частини. Яаков Дорі виріс в одеській родині учасника єврейської самооборони й став першим начальником Генштабу ЦАХАЛу. Володимир Жаботинський, уродженець Одеси, підтримував право українців на самовизначення й брав участь у переговорах про створення єврейської охорони в Україні.

Інші вихідці з одеських дружин продовжили військову діяльність в організаціях єврейського ішуву.

Це різні біографії, роки й обставини. Але разом вони показують, що історичні зв’язки українських євреїв із майбутнім Ізраїлем проходили не лише через еміграцію, культуру, науку й політику.

Серед людей, які брали участь у становленні оборонних організацій єврейської держави, були й ті, хто раніше служив в українських частинах або організовував єврейську самооборону в містах України.

Саме їхні імена, військові документи й подальші долі дають змогу поступово відновлювати цю сторінку спільної українсько-єврейської історії.

Чому багато імен опинилися в забутті

Історія українсько-єврейських військових формувань збереглася фрагментарно.

Після поразки українського національного руху частина документів опинилася за кордоном. Радянська влада ліквідувала самостійні збройні організації. Деякі ветерани загинули під час сталінських репресій.

Єврейське населення багатьох міст і містечок, де діяли дружини, згодом було знищене в роки Голокосту.

Після створення Ізраїлю головними сюжетами національної військової історії стали Єврейський легіон, «Га-Шомер», «Гагана», «Пальмах», «Іргун» і війна за незалежність.

Історії одеських, галицьких і подільських добровольців залишилися переважно у спеціалізованій історичній літературі.

Водночас збереглися накази, архівні списки, спогади офіцерів, газетні повідомлення та особисті свідчення.

Імена Соломона Ляйнберга, Салька Роттенберга, Михайла Дашевського, Мойсея Усискіна, Лева Лерера, Ісаака Каца, Ісраеля Вальдмана, Юліуша Айслера, Гірша Турі, Моше Дубровенського, Ізраїля Бердичевського та Хаїма Кахане дають змогу побачити за спільною історією конкретних людей.

НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency продовжують рубрику «Євреї з України», щоб розповідати про ці зв’язки не лише через відомі імена політиків, науковців і діячів культури, а й через долі людей, про яких збереглося значно менше свідчень.

Не одна армія, не одна доля

Минуло понад сто років.

Українська Народна Республіка не змогла зберегти незалежність. Єврейські громади пережили погроми, репресії, а згодом Голокост. У 1948 році постала Держава Ізраїль.

В історії 1917–1921 років не існувало єдиної єврейської політичної позиції та єдиного ставлення до української державності.

Були євреї, які добровільно служили в українській армії. Були дружинники, які захищали нейтралітет своїх громад. Були єврейські соціалісти й комуністи, що співпрацювали з більшовиками. Були родини, які намагалися лише пережити війну.

Водночас існували українські військовослужбовці, які воювали пліч-о-пліч з євреями, і збройні формування, що чинили злочини проти євреїв.

Цю складність не слід приховувати заради зручної історичної картини.

Але є факти, які заслуговують на окреме місце у спільній пам’яті України та Ізраїлю.

Єврейські офіцери командували українськими солдатами. Єврейські добровольці гинули в боях у складі Української Галицької армії. Громади створювали збройні формування для захисту дітей, батьків і сусідів. А деякі учасники українських подій продовжили військову службу вже на шляху до створення єврейської держави.

Залишилися вісім могил під Підкаменем, фотографії єврейських офіцерів Галицької армії, накази одеського батальйону, архівні справи самооборони Златополя та спогади перших ізраїльських десантників.

За кожним із цих документів — людина, історія якої заслуговує на те, щоб її знали і в Україні, і в Ізраїлі.

Саме тому ми повертаємося до цих імен.

🌍Ця стаття також доступна мовамиRU , EN , HE