В Ізраїлі живуть мільйони людей, але далеко не всі історії цієї країни потрапляють у новини. Наприклад, мало хто знає, що в Нетанії українські греко-католики збираються на богослужіння в бомбосховищі, в Яффо жінки, які доглядають за літніми ізраїльтянами, зустрічаються у вихідні зі своїми земляками, а в одному монастирі за спільним столом сидять священнослужителі з різних куточків світу. Серед них — українець Патрик Сов’як, який приїхав сюди на три місяці, а залишився на десять років. За ці роки він побачив Ізраїль і в мирній повсякденності, і під іранськими ракетами.
У великому інтерв’ю, опублікованому Українською греко-католицькою церквою, священник розповів про людей, з якими живе і працює, про їхні проблеми, звички та долі. Для рубрики «Це життя…» НАновини вибрали з його розповіді те, що дозволяє побачити знайомий Ізраїль з незвичної сторони.
Автор: Антон Пшедынський
За даними Центрального статистичного бюро Ізраїлю, опублікованими 9 вересня 2026 року, населення країни досягло 10,305 мільйона осіб. З них 7,828 мільйона належать до категорії «євреї та інші», 2,173 мільйона — до арабського населення, ще близько 304 тисяч складають іноземні жителі. В офіційній статистиці слово «інші» позначає неарабських християн, представників інших релігій і людей, чия релігійна приналежність не вказана в реєстрі населення.
За цими цифрами ховається набагато складніша картина. В Ізраїлі живуть вихідці з десятків країн, діють громади з різними мовами, традиціями та релігійними звичаями. Деякі існують поруч з нами десятиліттями, хоча більшість ізраїльтян майже нічого про них не знає. Серед таких громад — українські греко-католики, які збираються в Яффо, Хайфі, Нетанії та інших містах, допомагають своїм землякам і разом з усіма переживають ізраїльські війни.
5 листопада 2026 року на офіційному сайті Української греко-католицької церкви з’явилося велике інтерв’ю з отцем Патриком Сов’яком — українським священником-францисканцем, який служить в Ізраїлі з березня 2016 року. Бесідувала з ним Анна Ященко з Пасторально-міграційного відділу УГКЦ. Розмова призначалася насамперед для українських читачів, але в ній виявилося чимало подробиць про ізраїльське життя, знайоме нам з іншого боку.
НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency звернули увагу на цю історію ще й тому, що отець Патрик розповідає не про коротке паломництво чи туристичні враження. Він живе тут десять років, знає проблеми іноземних працівників, спілкується з українськими дипломатами, їздить між містами і бачив, як звичне ізраїльське життя змінюється під час ракетних обстрілів.
Довідка для ізраїльських читачів: що таке Українська греко-католицька церква?
Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — християнська церква, яка за богослужінням і традиціями близька до православ’я, але визнає верховенство Папи Римського, як католики. При цьому вона зберігає власне керівництво, духовенство і візантійський обряд. Слово «греко» позначає саме цей обряд, а не грецьку національність.
Історичні корені церкви сягають Хрещення Київської Русі в 988 році. У 1596 році частина православних єпископів Київської митрополії уклала Берестейську унію з Римом, зберігши східні традиції. Особливо широко церква поширилася на заході України.
У 1946 році радянська влада примусово ліквідувала її офіційні структури, переслідувала духовенство і передавала храми іншим релігійним організаціям. Віруючі десятиліттями продовжували релігійне життя підпільно. Легальна діяльність відновилася в 1989 році.
Сьогодні УГКЦ — найбільша східна католицька церква у світі. За її офіційними даними, вона об’єднує понад 5,5 мільйона віруючих і близько 4 тисяч парафій. Окрім України, великі церковні структури діють у Польщі, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Австралії, Німеччині, Італії, Франції та Великобританії. Громади існують і в багатьох інших країнах. Тільки в Польщі церква налічує понад 300 тисяч віруючих.
Очолює УГКЦ верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук, обраний у 2011 році.
Три місяці на Святій землі перетворилися на десять років
У березні 2016 року Патрик Сов’як прилетів до Ізраїлю, щоб тимчасово замінити іншого українського монаха. Брат Пантелеймон, який служив тут до нього, потребував лікування і попросив когось із братів приїхати на три місяці. Бажаючих майже не виявилося. Патрик погодився за умови, що необхідні дозволи і документи йому допоможуть оформити заздалегідь.
Перший місяць Пантелеймон провів разом з ним: показував церкви, пояснював маршрути, розклад служб і особливості пересування між містами. Після цього повернувся в Україну. Молодий священник залишився один, розраховуючи незабаром слідувати за ним.
Першим несподіваним відкриттям для Патрика стало Середземне море. Він знав, що їде на Святу землю, але не уявляв, що монастир, у якому йому належало жити, знаходиться поруч з морем. Здивували також теплий клімат, місцями навіть занадто жаркий, і доброзичливий прийом з боку інших монахів.
На той час за плечима у нього вже була довга церковна підготовка. Уроженець Тернополя, у дев’ятнадцять років він зацікавився монашим життям. До цього друг запропонував йому разом вступати в семінарію. Патрик тоді майже нічого не знав про семінарське навчання, але погодився спробувати. Настоятель-францисканець написав йому рекомендацію, а потім запропонував спочатку познайомитися з життям монастиря.
Так почалася історія, яка привела його в Польщу, де він проходив початкову монашу підготовку, а потім в Ужгородську духовну семінарію. Францисканці, до яких він належить, здійснюють богослужіння за візантійським обрядом. Для ізраїльського читача це може здатися незвичним: францисканців частіше пов’язують з римсько-католицькою, латинською традицією. Однак деякі українські монахи цього ордену зберігають східне богослужіння.
Після навчання Патрик служив у Тернополі. Парафія була настільки великою, що по неділях там проводили сім літургій — з половини сьомої ранку до восьмої вечора. Священники чергували служби і сповіді, займалися підготовкою до хрещень, вінчань і похоронів, працювали з дітьми.
Але в рідному місті його продовжували сприймати як колишнього знайомого Ігоря, а не як отця Патрика. Він сам попросив перевести його в інше місце. Потім були Ужгород, невеликий монастир у селі Нижній Бистрий між Хустом і Міжгір’ям, поїздки на служби в сусідні населені пункти і повернення в Тернопіль.
З цього звичного кола монастирського життя він і вирушив до Ізраїлю.
Поява українських францисканців на Святій землі мала цілком практичну причину. Раніше українських греко-католиків у Хайфі та Тель-Авіві обслуговував священник зі Словаччини Растислав Дворовий, знайомий Патрику по семінарії. Однак виникли проблеми з житлом і умовами перебування. За поясненням Сов’яка, релігійний статус дозволяє іноземному священнослужителю перебувати в Ізраїлі і займатися дозволеною церковною діяльністю, але не дає звичайного права на оплачувану роботу.
Для Растислава утримання себе стало серйозною проблемою, і він був змушений шукати додатковий заробіток, супроводжуючи паломницькі групи. Пізніше продовжувати служіння вже не зміг.
Тоді глава УГКЦ Святослав Шевчук звернувся до можливості співпраці з францисканською Кустодією Святої землі — католицькою структурою, яка управляє монастирями і численними святинями регіону. Монастир міг забезпечити приїжджому священнику житло і повсякденні умови. Першим направили Пантелеймона, після нього з’явився Патрик.
У результаті тимчасова заміна перетворилася на постійну роботу, а Ізраїль — на місце, де пройшла значна частина його дорослого життя.
Українська Богородиця в Назареті: слід, залишений ще в 1976 році
Українська релігійна присутність в Ізраїлі почалася задовго до приїзду отця Патрика Сов’яка. Ще в 1976 році у дворі католицької Базиліки Благовіщення в Назареті встановили мозаїку з образом Зарваницької Богородиці — однієї з найбільш шанованих святинь Української греко-католицької церкви.
На мозаїці Богородиця зображена в оточенні українських віруючих у національних костюмах, а на задньому плані видно київську Софію і львівський собор Святого Юра. Напис українською мовою звернений до Богородиці з проханням молитися за український народ.
Проект створила монахиня Василія Чикало, а кошти надав український священник Василь Турковид, який служив у Німеччині. Особливе значення має дата встановлення: у 1976 році УГКЦ в СРСР була заборонена і діяла підпільно, але її образ вже знаходився в одній з найважливіших християнських святинь Святої землі.
Базиліку Благовіщення обслуговують францисканці — представники того ж монашого ордену, до якого належить отець Патрик. Історію появи української мозаїки в Назареті НАновини докладно розповіли в окремому матеріалі.
Українські жінки, літні ізраїльтяни і субота замість неділі
Більшість парафіян отця Патрика — не нові репатріанти і не люди, які приїхали в Ізраїль спеціально заради релігійного життя. За його розповіддю, це трудові мігранти, переважно жінки із західних областей України. Деякі колись приїхали на паломництво, а пізніше залишилися працювати.
Багато хто зайнятий доглядом за літніми і хворими ізраїльтянами. Така робота в Ізраїлі відома як сіуд (סיעוד) — допомога людям, які за станом здоров’я або віком не можуть самостійно справлятися з повсякденними справами. Залежно від умов зайнятості працівниця може жити безпосередньо в домі підопічного, допомагати йому пересуватися, приймати їжу, підтримувати порядок і виконувати інші обов’язки по догляду.
У цієї роботи є сторона, майже непомітна для сторонніх. Коли людина живе у свого підопічного, її коло спілкування нерідко обмежується однією сім’єю. Відпочинок і можливість вийти з дому залежать від графіка і організації заміни. Патрик розповідає про жінок, які практично весь тиждень залишаються біля літньої людини і лише в неділю можуть прийти на службу, зустрітися зі знайомими і вирішити власні справи.
Саме тому недільна громада в Яффо, що складається приблизно з 20–25 осіб, має для них значення, що виходить за межі релігійного життя. Тут розмовляють українською, дізнаються новини про рідних, обмінюються практичною інформацією. Для багатьох це єдина регулярна зустріч зі своїм звичним мовним оточенням.
Більш численна суботня громада в Яффо збирає, за оцінкою священника, від 40 до 60 осіб. Вони приїжджають не тільки з самого Яффо, але й з інших населених пунктів навколо Тель-Авіва.
Чому богослужіння проводяться в суботу, хоча для більшості християн головним церковним днем вважається неділя? Відповідь пов’язана з ізраїльським робочим календарем. Субота — шабат, основний день щотижневого відпочинку в країні. Для частини українських працівників саме тоді простіше звільнити час і дістатися до храму.
Громаді довелося пристосувати розклад до цих умов. У перші два роки свого перебування Патрик кожну суботу починав службу в Яффо, потім вирушав у Нетанію, після — в Хайфу, де ночував у монастирі. У неділю вранці служив у Хайфі, повертався в Яффо і проводив ще одну літургію. Так проходили майже всі вихідні — з постійними переїздами і короткими зупинками.
До повномасштабного російського вторгнення становище українських працівників було неоднаковим.
За свідченням священника, частина мала статус прохачів притулку, інші перебували в Ізраїлі без урегульованих документів. Після лютого 2022 року багатьом вдалося оформити законне перебування. Це його спостереження за парафіянами, а не підтверджена статистика по всіх українських громадянах; дозвіл залишатися в країні сам по собі не означає отримання постійного виду на проживання або дозволу на будь-яку роботу.
Серед українців є також чоловіки, які приїжджають працювати на будівництвах за організованими програмами працевлаштування. Між Україною та Ізраїлем дійсно існує механізм залучення українських працівників у будівельний сектор, що передбачає оформлення і відбір кандидатів. Однак, за словами Сов’яка, серед його парафіян таких чоловіків порівняно небагато.
Після 2022 року збільшилася кількість вихідців з України, які мали право на репатріацію за Законом про повернення, в тому числі завдяки єврейському походженню батьків або дідусів і бабусь. Патрик помітив зростання української присутності в країні, але його церковні громади значно більше не стали. Деякі нові люди почали приходити регулярно, інші з’являються лише на Пасху.
Так виникає різниця між українцями як великою групою вихідців з однієї країни і невеликою церковною громадою. Їх не можна вважати однією і тією ж спільнотою. У людей можуть бути різні громадянство, релігія, рідна мова, сімейна історія і ставлення до української ідентичності.
Церква в бомбосховищі, оренда за гроші і холодець у міжнародному монастирі
У українських греко-католиків немає власного окремого храму в кожному місті, де проводяться служби. Тому вони використовують приміщення інших християнських громад.
В Яффо і Хайфі їм допомагають мелькіти — представники Мелькітської греко-католицької церкви, історично пов’язаної з арабськими християнами Близького Сходу. У мелькітів, як і у українських греко-католиків, візантійський богослужбовий обряд і єдність з Католицькою церквою, хоча мови, історія і місцеві традиції різняться.
В Нетанії ситуація ще незвичніша. За словами Патрика, підходящого мелькітського або римсько-католицького храму для їхньої громади там немає, тому українці проводять літургії в бомбосховищі, яке орендують протестанти. Останні надають приміщення і українцям, але за гроші.
Платити доводиться і за використання мелькітських храмів. Після кожної служби громада залишає погоджену суму і бере участь у витратах на електрику і воду. Навіть релігійне життя вимагає цілком звичайних господарських домовленостей.
Коли в інтерв’ю прозвучало питання, чи не можна проводити служби безкоштовно, Патрик відповів, що у власному монастирі така можливість у нього є. В інших місцях все залежить від домовленостей з настоятелями і власниками приміщень. Питання оренди, за його досвідом, залишається постійною турботою невеликої громади.
Історію українських приходів, їх організацію і відмінності між християнськими традиціями НАновини вже докладно розбирали в матеріалі «Українська греко-католицька церква в Ізраїлі сьогодні: чотири парафії, п’ять міст і одна велика українська громада». У новому інтерв’ю цікавіше інше — як ці приходи існують практично, без власної будівлі і з обмеженими засобами.
Сам Патрик живе в францисканському монастирі при церкві Святого Петра в Яффо. Храм орієнтований також на паломників, які приїжджають відвідати місця, пов’язані з християнською історією. Раніше пожертви численних туристичних груп допомагали утримувати церкву. Але монастирське життя не обмежується паломництвами.
В одному домі поруч живуть представники різних країн. Монах з Польщі служить полякам і івритомовній громаді, в якій є вихідці з України, Білорусі і Росії. Філіппінський священнослужитель працює зі своєю національною громадою, індійський — з індійськими віруючими, причому може здійснювати богослужіння як східного, так і латинського обряду.
Є священник з Еритреї, який не належить до францисканців, але живе з ними і служить своїй громаді. Ще один брат приїхав зі Шрі-Ланки. Раніше в монастирі жив монах з Мексики, який обслуговував іспаномовних парафіян. Серед францисканців Кустодії є також місцеві араби з ізраїльським громадянством, хоча, за спостереженням Патрика, більшість братів приїхали з інших країн.
Спільне проживання створює ситуації, які рідко зустрінеш за межами такого монастиря. На українську Пасху монахи вперше побачили освячення пасхальних кошиків і пасок. Для деяких це виявилося настільки незвичним, що вони фотографували і знімали те, що відбувається.
Сам Патрик згадує своє перше відвідування індійського богослужіння. Його вразили гучний спів, музикальність молитви і національний одяг віруючих. Різниця була помітна навіть людині, добре знайомій з християнськими обрядами.
Свята в монастирі супроводжуються спільними обідами. Філіппінці готують свої національні страви і запрошують інших на Різдво. Індійці приносять традиційні частування, а український священник знайомить сусідів з українською кухнею.
Серед цих частувань є холодець. Патрик розповідає, що приносить його братам, і тим подобається.
У кількох кімнатах монастиря в старому Яффо уживаються люди, які виросли в різних країнах, говорять різними мовами і належать до різних християнських традицій. Але в повсякденному житті вони вирішують дуже схожі питання: як організувати службу, зустріти парафіян, прийняти гостей і приготувати спільний обід.
Вифлеєм перед Різдвом, Єрусалим на вихідних і українське життя поза храмом
У української громади є власний календар поїздок по святим місцям. Перед Різдвом віруючі вирушають у Вифлеєм, перед святом Преображення Господнього — на гору Фавор у Нижній Галілеї. За можливості відвідують Єрусалим та інші місця, пов’язані з біблійною історією.
Для священника це паломництва, але він не приховує їх побутового значення. Люди проводять разом кілька годин в автобусі, розмовляють, співають, моляться. Після відвідування святині влаштовують спільний обід, страви для якого заздалегідь готують самі парафіяни.
Патрик пояснює, що частина українців працює настільки багато, що майже не має можливості спілкуватися за межами свого робочого місця. Тому поїздка у Вифлеєм стає одночасно релігійною подією і рідкісною можливістю провести день серед знайомих. Іноді навіть люди, які багато разів відвідували ці місця, знову записуються в автобус саме заради спілкування.
Сам священник не перестав дивуватися Святій землі, хоча прожив тут вже десять років. При першому відвідуванні Єрусалима він виявив, що Голгофа і Гроб Господній знаходяться в одному комплексі — храмі Воскресіння Христового, відомому також як храм Гробу Господнього. До приїзду він уявляв їх двома віддаленими один від одного місцями.
Можливість сісти на автобус і поїхати в Єрусалим залишається для нього особливим переживанням. Багато християн у світі збирають гроші роками, щоб хоча б раз відвідати ці святині, тоді як він може здійснити таку поїздку з Яффо в звичайний вільний день.
Для українських парафіян молитви в Єрусалимі набули додаткового значення після російського вторгнення. Вони просять за своїх родичів, військовослужбовців, поранених і тих, хто залишився в Україні. Але церква не єдине місце, де в Ізраїлі зберігається українське життя.
В Яффо працюють культурні ініціативи, які об’єднують людей через мистецтво, мову і спільні заходи. Наприклад, НАновини вже розповідали про український культурний простір nothing, де проводять виставки, творчі зустрічі, мовні заняття і заходи на підтримку ЗСУ. Це світський проект, не пов’язаний з приходом отця Патрика, однак його історія показує іншу сторону тієї ж середовища: українці шукають можливість спілкуватися і допомагати один одному не тільки через релігійні організації.
У громади Патрика власний спосіб підтримувати зв’язок з Україною — пожертви для армії. Почалося це ще до повномасштабного вторгнення. Один з парафіян займався волонтерством і був знайомий з Сергієм Притулою. Через нього священник дізнався про потреби українських військових, а зібрані кошти передавалися у фонд Притули.
Після лютого 2022 року збори стали інтенсивнішими. До громади зверталися люди, чиї чоловіки, сини або брати служили на фронті. Потрібні були гроші на автомобілі, медичні препарати, обладнання та інші конкретні потреби. Найактивніша допомога, за розповіддю Сов’яка, припала на перші шість місяців російського повномасштабного вторгнення.
Пізніше збори стали адресними. Якщо з’являвся запит, священник оголошував, що в найближчу суботу будуть збирати гроші, наприклад, на автомобіль для українського підрозділу. У церковних групах повідомляли, кому призначена допомога. У храмі постійно стоїть ящик для пожертв.
До 2026 року активність знизилася. Патрик пов’язує це з втомою від тривалої війни, а не з втратою інтересу до долі України. Люди продовжують жертвувати, але роблять це рідше і частіше на конкретні запити.
Дві війни: українці в Ізраїлі знову ховаються від ракет
Для багатьох вихідців з України війна перестала бути чимось далеким задовго до їх переїзду в Ізраїль. Після російського вторгнення 2022 року у частини парафіян Патрика родичі залишилися в українських містах, що знаходяться під обстрілами. Однак в Ізраїлі їм довелося зіткнутися з власною ракетною небезпекою, яка особливо загострилася під час прямих зіткнень з Іраном.
В інтерв’ю священник розділяє два періоди. Перший — дванадцятиденна війна Ізраїлю і Ірану в червні 2025 року. Другий — новий збройний конфлікт, що почався 28 лютого 2026 року з ударів Ізраїлю і США по Ірану і наступних іранських атак.
За його спогадами, вже в 2025 році частина українців прийняла рішення покинути Ізраїль. Патрик порівнює загрозу з боку іранських балістичних ракет з ракетними обстрілами з сектора Газа, до яких ізраїльтяни звикали роками. Він вважає, що після початку атак Ірану відчуття небезпеки сильно змінилося.
При цьому окремі його слова про колишні обстріли з Гази вимагають уточнення. Ракети з сектора Газа далеко не завжди перехоплювалися, а напади призводили до загибелі людей і руйнувань задовго до прямої війни з Іраном. Тому порівняння священника слід розуміти як особисте сприйняття різних загроз, а не як оцінку ефективності ізраїльської протиповітряної оборони.
Особливо важким для української громади виявився червень 2025 року. В результаті попадання іранської балістичної ракети в житловий будинок в Бат-Ямі загинули п’ятеро членів сім’ї, що приїхала з Одеси. Серед них була семирічна Настя Бурик, яка проходила лікування від лейкемії, її мати Марія, бабуся Олена і двоє хлопчиків — Костя і Ілля.
Батько дівчинки Артем Бурик залишався в Україні, де служив у ЗСУ. Сім’я приїхала в Ізраїль заради лікування дитини, а опинилася серед жертв іранського ракетного удару.
У своїй публікації від 19 червня 2025 року НАновини докладно розповідали про сім’ю з Одеси, обставини трагедії в Бат-Ямі і співчуття українських рабинів і єврейської громади. Отець Патрик у нинішньому інтерв’ю згадує цю загибель як один з найважчих епізодів війни, що торкнулися українців в Ізраїлі.
Новий конфлікт 2026 року почався в суботу. Це виявилося особливо суттєвим для громади, оскільки саме в суботу українці зазвичай збираються на богослужіння.
Патрик згадує, як під час служби парафіянам стали надходити попередження на телефони і розумні годинники. Люди розуміли, що існує загроза ракетного удару. Службу встигли закінчити, але незабаром пролунали сирени, і присутні вирушили в укриття.
Наступного дня богослужіння вже не проводилося. Транспорт працював з обмеженнями, поїздки були небезпечними, а дістатися до храму стало складно. У деяких місцях не було підходящого укриття поблизу, і діючі обмеження Служби тилу не дозволяли проводити звичайні зібрання.
Деякий час Патрик молився в монастирі один. Люди дзвонили і писали йому, просили помолитися за конкретних родичів, розповідали про вибухи неподалік від їхніх будинків. Пізніше частина парафіян стала знову приходити на служби, незважаючи на залишені складнощі. Священник згадує товсті стіни храму, але вони самі по собі не замінюють обладнаного захищеного приміщення.
У його розповіді з’являється характерна для Ізраїлю побутова сцена. Під час ракетної тривоги люди переривають свої заняття і йдуть в укриття. Після закінчення небезпеки деякі повертаються до того, чим займалися раніше, включаючи відпочинок на пляжі.
Священника вражає ця здатність швидко повертатися до звичайного життя. Він відзначає організованість ізраїльтян, знання розташування укриттів і готовність допомагати незнайомим людям знайти безпечне місце. У готелях і деяких громадських будівлях, за його спостереженнями, відвідувачам показували, куди можна пройти під час тривоги.
Однак його згадки про дві-три хвилини на укриття і попередні попередження за п’ять-сім хвилин не можна сприймати як універсальне правило. В Ізраїлі час захисту залежить від населеного пункту і характеру загрози, а попереднє повідомлення не гарантоване. При тривозі необхідно керуватися актуальними інструкціями Служби тилу — Пікуд ха-Ореф (פיקוד העורף), яка визначає, коли входити в захищене приміщення і коли дозволено його покинути.
У сучасних ізраїльських квартирах часто передбачений мамад (ממ”ד) — укріплена кімната, розрахована на захист мешканців. У старих будинках таких кімнат нерідко немає. Патрик окремо говорить про Хайфу, де в старій забудові зустрічаються проблеми з доступністю укриттів і де до загроз з півночі додається обмежений час реакції. Підвальні приміщення і паркінги при цьому не слід автоматично вважати безпечними укриттями: важливі їх конструкція, придатність і офіційні вказівки.
Українські парафіяни, за його спостереженнями, реагували на ракетні обстріли болісно. Деякі вже знали, що означає жити під загрозою ударів, але тепер знову опинилися в ситуації, коли невідомо, що станеться через кілька годин.
І все ж продовжували запитувати, коли відновляться служби. Для Патрика ця реакція нагадувала перші місяці повномасштабної війни в Україні, коли багато людей шукали підтримки в церкві.
Українське посольство, російськомовний Ізраїль і мрія про дорогу в Іспанію
За десять років отець Патрик став знайомий не тільки з релігійною стороною життя українців в Ізраїлі. Він бере участь у культурних заходах, спілкується з громадськими активістами і співпрацює з посольством України.
За його розповіддю, новий посол після прибуття в Ізраїль самостійно відвідав українську церкву, познайомився зі священником і залишив контакти для прямого зв’язку. Разом проводяться пам’ятні заходи, в тому числі присвячені річницям Голодомору. Після початку повномасштабного вторгнення посольство зверталося до громади з приводу спільних молитов і пам’ятних служб.
Патрик буває і на світських українських заходах — концертах, зустрічах і майстер-класах. Іноді його участь зводиться до того, щоб зустрітися з людьми і підтримати спілкування.
Є і більш практична сторона співпраці. У громадян України виникають питання, пов’язані з паспортами, документами і записом на прийом у консульський відділ. Тому Патрик запропонував, щоб консул приблизно раз на місяць приходив у церкву і відповідав на питання парафіян. В інтерв’ю він говорить про цю пропозицію і хороші відносини з дипломатами, але не уточнює, наскільки регулярно такі прийоми в підсумку проводилися.
У невеликих громадах подібна допомога має особливе значення. Людина, яка звикла звертатися до священника з сімейними або особистими питаннями, може через нього дізнатися і про можливості вирішення адміністративних проблем. Мова не про заміну консульських послуг, а про додатковий спосіб дістатися до потрібної інформації.
Патрик вважає, що багато ізраїльтян добре знають Україну. Хтось народився там, хтось має родичів, інші приїжджали в українські міста як туристи. На його думку, після лютого 2022 року співчуття українцям в ізраїльському суспільстві посилилося.
Одночасно він відзначає складність політичних відносин. З його точки зору, Ізраїль прагнув зберігати контакти і з Україною, і з Росією. Це особиста оцінка священника; реальні відносини держав змінювалися в залежності від війни, дипломатичних обставин і рішень урядів.
В Ізраїлі він зустрічав також людей з проросійськими поглядами, іноді бачив акції на підтримку Росії. Патрик пов’язує частину таких настроїв з вихідцями з колишнього СРСР, однак сам вважає їх прихильників порівняно нечисленними. Це спостереження не є соціологічним дослідженням і не дозволяє судити про погляди всього російськомовного населення Ізраїлю.
При цьому свободу власної релігійної діяльності він оцінює позитивно. За його досвідом, ізраїльська влада не заважає законному служінню францисканців і інших іноземних священнослужителів, які отримують необхідні дозволи. Хоча бюрократичні труднощі існують, прямого втручання держави в богослужбове життя своєї громади він не описує.
У людини, яка стільки років проводить паломників по Святій землі, є і власна мрія про подорож. Раніше Патрік хотів побувати в Італії, тепер мріє пройти Каміно-де-Сантьяго — паломницький шлях в Іспанії, що веде до собору Святого Якова в Сантьяго-де-Компостела.
Є в його біографії і ще одна історія про вибір. Патрік — монаше ім’я. У світі його знали як Ігоря. У юності він був у українській скаутській організації «Пласт», де одного з керівників його групи звали Патрік. Ім’я запам’яталося своєю незвичністю.
Коли настав час обирати власне монаше ім’я, він спочатку зупинився на Єремії. Але в його монашій провінції таке ім’я вже належало іншому брату. Потім розглядав Святослава, однак польське звучання цього імені йому не сподобалося. Згадав Патріка — ім’я добре звучало і по-українськи, і по-польськи. Так Ігор став братом Патріком.
Рішення залишитися в монастирі на все життя, за його словами, було не менш серйозним, ніж вибір імені. До пожиттєвих обітів вимагалися роки підготовки і тимчасових зобов’язань. Навіть безпосередньо перед церемонією в Ужгороді його ще раз запитали, чи не передумав він. Він міг відмовитися, але залишився. Для місцевого приходу ця церемонія стала незвичайною подією: багато хто вперше побачив прийняття пожиттєвих монаших обітів.
На питання про те, де він бере сили після пережитих воєн, священик говорить про особисту молитву, читання Святого Письма, спілкування з іншими монахами і допомогу людям. Останнє займає в його відповіді особливе місце. Можливість дійсно комусь допомогти, за його словами, повертає йому бажання продовжувати роботу.
У 2016 році Патрік Сов’як їхав до Ізраїлю на три місяці. Тепер за його плечима десять років поїздок між Яффо, Нетанією і Хайфою, зустрічі з людьми, які працюють в ізраїльських сім’ях, спільні обіди в міжнародному монастирі, допомога українським військовим і богослужіння під загрозою іранських ракет.
Сьогодні в його громадах є жінки, яким доводиться підбирати заміну на роботі, щоб кілька годин провести серед земляків; люди, які надсилають прохання про молитву з укриттів; парафіяни, які продовжують збирати гроші на допомогу своїм родичам в Україні. А сам він все ще мріє пройти паломницьку дорогу в Іспанії.
В офіційній ізраїльській статистиці ці люди розподілені між різними категоріями населення — громадянами, репатріантами, іноземними працівниками, тимчасово проживаючими. У Яффо по суботах і неділях вони просто збираються разом. І роблять це вже багато років.
