- 7 Жовтня, 2025
- 6:35 pm
- Ізраїль
Друга річниця Чорної суботи.
День, коли час в Ізраїлі зупинився. Коли слова втратили сенс, а звук сирени став єдиним, що пов’язувало людей з реальністю.
7 жовтня — це не просто дата. Це зяюча рана в тілі країни. Кровоточива пам’ять, де кожне ім’я — як шрам.
Того дня ХАМАС перетворив ранок на кошмар.
Кібуц Нір-Оз, фестиваль у Реїм — там не було меж війни. Там були люди. Музика. Сім’ї. І в одну мить все це зникло під вогнем, під криками, під неймовірною жорстокістю.
З 1697 загиблих — сотні дітей, чоловіків і жінок, які просто жили. Понад 19 тисяч отримали поранення. 251 особа була викрадена. 143 тисячі були змушені покинути домівки. Ці цифри — як пульс болю, який не вщухає вже два роки.
Сьогодні Ізраїль знову живе цим днем.
Не як спогадом — як диханням, як внутрішнім відлунням, від якого неможливо втекти.
Країна, яка звикла до захисту, одного разу не змогла захистити своїх.
Це і є справжня національна травма.
Але вона невіддільна від особистої: кожне втрачене життя — це чиясь дитина, чиєсь кохання, чиясь історія, перервана назавжди.
За ці два роки народ Ізраїлю навчився плакати і стояти. Навчився чекати.
Бо біль — це теж форма опору.
Гнів, скорбота і віра
Сьогодні весь Ізраїль чекає повернення заручників.
48 осіб залишаються в полоні, і лише 20 з них, за оцінками, живі. Їхні імена вимовляють як молитву — тихо, але з надією:
Елькана Бухбут, Бар Куперштейн, Максим Харкін, Сегев Кальфон, Ейтан Мор, Алон Оель, Йосеф Хаїм Охана, Авінатан Ор, Ром Бреславський, Ев’ятар Давид, Гай Гільбоа-Далаль, Матан Ангрест, Німрод Коен, Матан Цангаукер, Зів Берман, Галі Берман, Ейтан Хорн, Давид і Аріель Куніо, Омрі Міран, Біпін Джоші, Тамір Німроді.
Кожне ім’я — це незакінчена історія.
Кожен день очікування — як нова втрата.
ХАМАС несе відповідальність за кожне життя, вкрадене два роки тому. І поки заручники не повернуться додому, цей день не стане минулим.
Два роки війни: ціна, яку знає кожна сім’я
1 152 загиблих військових, поліцейських і добровольців.
42% з них — молодші 21 року.
978 загиблих цивільних, серед них 62 дитини.
6318 поранених солдатів ЦАХАЛу — майже тисяча тяжко.
80 тисяч постраждалих від терактів і бойових дій.
30 тисяч з них — з травмою, яку не видно.
1973 батьки втратили дітей. 351 жінка — чоловіка. 885 дітей — батьків.
Ці цифри — не статистика. Це живий список болю, який Ізраїль носить всередині, як молитву.
Рік пам’яті, який став роком звіту
7 жовтня — не просто день скорботи. Це день гніву, день питань, які не можна більше відкласти.
Чому це сталося? Чому держава, яка будувала систему безпеки десятиліттями, виявилася беззбройною перед жахом? Чому заручники досі не вдома?
Сьогодні Ізраїль вимагає відповідей. І вимагає змін.
Бо за кожне ім’я, за кожне життя, за кожну втрату має бути відповідальність.
Між болем і надією — Ізраїль
Два роки потому країна живе на розломі між скорботою і вірою.
Десь звучить сміх дітей, народжених вже після трагедії. Десь мати все ще зберігає фото сина, якого не встигла обійняти того дня.
І над усім цим — фраза, яка стала загальним обетом: ніколи більше.
Сьогодні — день, коли Ізраїль знову дивиться в дзеркало і бачить не тільки біль, але й силу.
Пам’ять — це не просто скорбота. Це зброя, яка робить неможливим повторення.
І нехай цей день, 7 жовтня, залишиться в історії не тільки як день темряви, але й як день, коли Ізраїль вирішив: більше ніколи не буде безмовності, коли гинуть свої.
