Іран без ілюзій: чому Ізраїль та Україна ведуть одну й ту саму війну

Коли в Ізраїлі говорять про Іран, мова не йде про теоретичні ризики або гіпотези аналітиків. Мова йде про противника. Про державу, яка роками вибудовує військову інфраструктуру навколо Ізраїлю, відкрито загрожує його знищенням і озброює тих, хто вже воює.

Для українського суспільства Іран довго залишався чимось далеким. Фоном. Регіональною проблемою, не пов’язаною безпосередньо з війною проти росії. Це сприйняття виявилося помилковим. Сьогодні Іран — активний учасник війни проти України і водночас ключовий ворог Ізраїлю.

І це не два різних конфлікти.

Це одна лінія загрози, просто розтягнута по різних картах.

В останні місяці США, Ізраїль та союзники помітно посилили тиск на Тегеран. Військові маневри, перекидання сил, контрольовані витоки в західних ЗМІ — все це елементи стратегії примусу. Мета очевидна: змусити Іран піти на поступки щодо ядерної програми та регіональної експансії.

При цьому всередині самого Заходу йде жорстка суперечка. Частина політичних еліт побоюється нафтової кризи та регіонального вибуху. Ормузька протока залишається критичною точкою світової економіки. Будь-яка її блокада миттєво вдарить по ринках, цінах на паливо та внутрішній стабільності західних країн. Саме тому знову звучать заклики до «дипломатичного рішення».

Але Ізраїль занадто добре знає, чим зазвичай закінчуються такі формулювання.

Іран десятиліттями використовує переговори як інструмент затягування часу. Під розмови про угоди режим посилює військові програми, розвиває проксі-мережі та готується до наступного етапу конфронтації. Це не теорія і не алармізм. Це перевірена практика.

Сьогодні Тегеран відкрито загрожує ударами по американських базах і союзниках США. В першу чергу — в Іраку, Лівані та Ємені. Проіранські структури відновлені після попередніх ударів, механізми передачі влади в іранській верхівці приведені в бойову готовність. Режим готується не до компромісу, а до затяжного протистояння.

І Україна в цьому сценарії вже позначена як ціль.

Після Давоського форуму Київ публічно став на бік противників іранського режиму. Президент Володимир Зеленський прямо заявив: масові вбивства протестувальників в Ірані та пасивність Заходу створюють небезпечний сигнал — якщо вбити достатньо людей, можна зберегти владу. Цей сигнал почули далеко за межами Європи.

Тегеран відреагував роздратовано. Але куди болючіше для нього інше.

Іран давно перестав бути для України просто «регіональним гравцем». Він став постачальником озброєнь для росії. Іранські дрони системно атакують українські міста. Іранські ракети — предмет переговорів з Кремлем. Це вже не дипломатичний конфлікт і не ідеологічна суперечка. Це війна через посередника.

Щоб зрозуміти масштаб загрози, важливо пам’ятати: іранська ракетна програма не виникла сама по собі.

У 1990-ті роки Україна та Іран опинилися в схожому становищі. Обидві країни перебували в ізоляції, під санкціями, з зруйнованою економікою та обмеженими зовнішніми зв’язками. Іран одним з перших визнав незалежність України. Обговорювалися проекти в сфері нафти, газу, атомної енергетики.

Українські інженери працювали на будівництві АЕС в Бушері. Харківський «Турбоатом» мав поставити турбіни. Сотні українських фахівців брали участь в іранських проектах. Це був період прагматичного співробітництва — без ілюзій, але й без ворожнечі.

Потім втрутилася велика геополітика.

Під тиском США Україна вийшла з іранських проектів, розраховуючи на доступ до західних технологій. Ці очікування так і не були реалізовані. Для Ірану це виглядало як пряме зрадництво. Для України — як стратегічний прорахунок, наслідки якого відгукнулися через роки.

Ключовий перелом стався пізніше, коли спливла історія з крилатими ракетами Х-55.

В обхід санкцій, за посередництвом російських структур, Іран отримав українські ракети. Це стало грубим порушенням домовленостей і ударом по міжнародній репутації України. Але куди важливіше інше: саме на цій базі Іран зміг запустити власну програму крилатих ракет.

Йдеться про ті самі системи, якими сьогодні Тегеран загрожує Ізраїлю і які, за даними західних ЗМІ, можуть використовуватися або передаватися росії для ударів по Україні.

Фігуранти цієї історії гинули, зникали або опинялися в росії. Сліди зачищалися. Механіка занадто знайома — вона повністю відповідає методам російських спецслужб. Іран у цій схемі був не єдиним гравцем, але став кінцевим вигодонабувачем.

Остаточна точка була поставлена в січні 2020 року, коли іранська ППО збила пасажирський літак МАУ. Загинули 176 осіб, включаючи український екіпаж. Іран визнав провину, але не поніс реальної відповідальності. З цього моменту відносини стали ворожими не на словах, а по суті.

Після 2022 року все стало остаточно ясно.

Сьогодні Іран і росія діють як союзники. Один виробляє зброю і технології. Інший застосовує їх проти України. Паралельно Іран готується до прямої конфронтації з Ізраїлем, розширюючи мережу проксі та нарощуючи ракетний потенціал.

Це не два різних конфлікти. Це один фронт, розтягнутий від Близького Сходу до Східної Європи.

Саме тому іранське питання — не «чужа війна» ні для Ізраїлю, ні для України. Це питання загальної безпеки. Іран — системний противник, а не тимчасова проблема міжнародного порядку денного.

В середині цього вузла інтересів і помилок все чіткіше звучить висновок, який складно ігнорувати: поки режим в Тегерані зберігається в нинішньому вигляді, загроза буде зростати. Для Ізраїлю — безпосередньо. Для України — через росію.

І в цьому контексті позиція, яку послідовно озвучує НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency, стає все більш очевидною: ізраїльський і український фронти давно пов’язані. Іранська ракета не розрізняє цілі за мовою чи прапором. Вона летить туди, де бачить слабкість.

Ігнорувати цей зв’язок — значить знову дати часу працювати проти себе.