9 листопада 2026 року оглядач британської Financial Times Гідеон Рахман опублікував колонку «Trump, Putin and the short war illusion». Він запропонував незвичайне пояснення того, чому Дональд Трамп так розмірковує про російську невдачу під Києвом: можливо, президент США впізнає в помилці путіна власне рішення розпочати разом з Ізраїлем війну проти Ірану. Рахман не посилається на зізнання Трампа чи закриті переговори. Співчуття — його гіпотеза, а не встановлений факт.
Автор: Стас Шифер | НАновини Ізраїлю
Генерал, бруд і втрачений Київ
Приводом стало жовтневе виступ Трампа в Білому домі. Президент описував тисячу російських танків, які нібито безперешкодно йшли по бетонному шосе до Києва. За його версією, все можна було закінчити за день, але «дуже дурний генерал» звернув у поле, де машини застрягли в бруді. Імені цього командира Трамп не назвав.
Рахман заперечує не через деталі погоди. Російські війська зупинила українська армія: вона атакувала головні машини колони і руйнувала мости. Під ударами українців бронетехніка змушена була йти з доріг, а частина машин дійсно застрягла в ґрунті. У версії Трампа український опір зникає, а відповідальність за провал знімається з путіна і перекладається на неназваного підлеглого. Саме таку інтонацію оглядач FT вважає показовою.
24 лютого 2022 року Кремль розраховував швидко зламати Україну. Рахман нагадує про 2014-й: анексія Криму, за його оцінкою, не зустріла суттєвого опору України та світової спільноти, і путін міг вирішити, що уряд Володимира Зеленського розсиплеться так само швидко, а світ знову прийме доконаний факт. Замість цього Росія отримала довгу війну, руйнування в Україні та величезні власні втрати.
Чому в статті з’явився Нетаньяху
28 лютого 2026 року США та Ізраїль атакували Іран. За оцінкою Рахмана, ставка робилася на швидку зміну влади в Тегерані. Перемоги в короткій кампанії не вийшло. Автор звертає увагу на те, що Трамп вів передвиборчу кампанію як противник закордонних воєн, але на початок 2026-го був натхненний ударами по іранських ядерних об’єктах у червні 2025 року та операцією проти президента Венесуели Ніколаса Мадуро.
У самій колонці Нетаньяху відведена конкретна роль. Рахман пише, що через кілька тижнів після венесуельської операції Біньямін Нетаньяху переконував Трампа знову вдарити по Ірану. Це викладення політичної ролі ізраїльського прем’єра самим оглядачем, а не опублікований запис бесіди. На його думку, попередні успіхи зробили Трампа сприйнятливішим до такої пропозиції.
Рахман бачить загальну слабкість: обидва лідери зосередили владу у себе і оточили себе людьми, які рідко сперечаються з начальником. Коли план будується на очікуванні швидкої капітуляції противника, заперечувати йому в такій системі виявляється особливо важко. Але тут порівняння вимагає обережності. Росія намагається підкорити сусідню демократичну країну і захопити її землі. Іраном править репресивний режим, на рахунку якого, як підкреслює FT, тисячі вбитих громадян. Ні Ізраїль, ні США не претендують на іранську територію. Схожість прорахунків не робить самі війни однаковими.
Ціна помилки — вибори, втрати і чужа безпека
Для американців війна з Іраном обернулася в тому числі інфляцією. Рахман пов’язує її наслідки з важкою поразкою республіканців на проміжних виборах до Конгресу на початку листопада. Проміжні вибори — це голосування за Конгрес посередині президентського терміну, а не вибори самого президента. Трамп залишається в Білому домі, але його політичні можливості змінюються. США ще можуть посилити удари по Ірану, однак, за думкою оглядача, досвід В’єтнаму, Афганістану та Іраку показує: американська система рано чи пізно змушує президентів згортати невдалі війни.
Для Ізраїлю тут неприємна розвилка. Загроза з боку Тегерана не зникає лише тому, що у Вашингтоні дорожчає бензин і змінюється Конгрес. Якщо американський президент шукатиме вихід із затягнутого конфлікту, ізраїльському керівництву доведеться враховувати цю різницю інтересів. Раніше НАновини розбирали ціну війни з Іраном для Ізраїлю та України. Це висновок з логіки колонки, а не повідомлення FT про прийняте рішення Білого дому.
З путіним все інакше. Рахман наводить оцінку в 1,5 мільйона російських військових втрат — йдеться про вбитих і поранених разом, не тільки про загиблих. Конкурентні вибори в Росії знищені, антивоєнні сили не допускаються до влади, а долі Олексія Навального і Бориса Нємцова нагадують про ціну справжньої опозиції. Тому поразка на полі бою не перетворюється там у політичну заборону на продовження війни.
Наприкінці Рахман переводить розмову на Пекін. Він нагадує про передбачувану готовність китайської армії до операції проти Тайваню до 2027 року. Це не призначена дата нападу: йдеться про військові можливості та вибір керівництва, включаючи можливу блокаду острова або вторгнення. Рахман вважає Сі Цзіньпіна поки більш обережним стратегом, але той теж не любить заперечень. Він може побачити в Україні та Ірані попередження, а може вирішити, що тайванці не стануть чинити опір і з ним все буде інакше. У цьому і тривога автора: долі мільйонів знову можуть залежати від рішення однієї людини, поруч з якою нікому сказати «ні».
