«Ганебне зібрання єврейських та українських націоналістів»: у 1966 році відбувся перший мітинг у Бабиному Яру

Що сталося і чому це переломний момент

Наприкінці вересня 1966-го кияни вперше за чверть століття самостійно провели поминання у Бабиному Яру. 24 вересня — невелика тиха акція (близько п’ятдесяти осіб), 29 вересня — вже сотні. Так почалася міська «нижня» пам’ять, що повертає імена місцю, де 29–30 вересня 1941 року нацисти розстріляли близько 34 000 євреїв за дві доби, а всього в урочищі в період окупації вбили близько 100 000 осіб. Це був поворот: пам’ять, ініційована громадянами, випередила і змусила змінитися офіційну, безлику версію історії.

Історію мітингу та його наслідки розповіло 29 вересня 2025 українське видання radiosvoboda (укр.) – тут багато фото.

Передісторія: засипаний яр і Куренівська катастрофа

1961: хвиля бруду як «помста Бабиного Яру»

Післявоєнні роки в Києві — це систематичне стирання слідів злочину: яр засипали, поруч прокладали шосе, староєврейське і караїмське кладовища руйнували під майбутні будівництва.

13 березня 1961 року прорвало земляну дамбу з рідкими відходами цегельного заводу, і чотириметрова хвиля розмитої пульпи вдарила по Куренівці. За різними оцінками, загинуло від 145 до 1 500 киян — трагедію в народній пам’яті назвали «помстою Бабиного Яру».

Саме після цих подій молодий киянин Еммануїл (Амік) Діамант влітку 1961-го вперше «побачив» Яр: перепахане місиво землі і людських кісток. Він почав знімати те, що відбувалося, на плівку — з цих кадрів склалися, по суті, унікальні свідчення стану урочища початку 1960-х.

Особиста точка зборки: «відповідальний тільки я»

Від рядка Євтушенка — до дії

У той же період Діамант чує публічне читання Євгена Євтушенка — з рядком «Над Бабиним Яром пам’ятників немає». Його відгук звучить жорстко і чесно:

«Там було багато пафосу… Але Євтушенко допоміг мені зрозуміти головне: відповідальний тільки я».

Це і є перелом: не чекати чийогось дозволу, а повернути пам’ять власною дією.

Як готували перший вихід

Полотно, чорна фарба і «сарафанне радіо»

До 25-ї річниці трагедії, восени 1966 року, Діамант вирішує діяти. Купує біле полотно і чорну фарбу, пише плакат російською та єврейською мовами (їдишем і івритом він майже не володів). Текст — максимально прямий і безневинно-неминучий:

«Бабин Яр. Пам’ятай про шість мільйонів».

Запрошувати починають буквально «в чергах і тролейбусах» — від людини до людини, без афіш і оголошень.

Мотивація артикульована без натяків: «Головним мотивом була уражена національна гідність». Не можна допустити, щоб єврейський біль розчинився в безликій формулі «жертви фашизму».

24 вересня 1966, 17:00 — мовчання як дія

До стіни зруйнованого єврейського кладовища підходять близько п’ятдесяти осіб. Жодних гасел, жодних вимог — просто присутність, свічки, плакат. І — раптова поява двох машин зі знімальними групами: київська «Укркінохроніка» і московський «Научфільм». Частина людей лякається камер і розходиться; саме в цей момент у невеликій залишеній групі протискається незнайомець і ставить короткі запитання:

— «Ти це зробив?»
— «Не я».
— «Боїшся?»
— «Боюся».

Незнайомцем виявляється письменник Віктор Некрасов. Він промовляє просте: «Треба поговорити», — і залишає адресу і телефон. Так з’являється вектор до другої дати — до громадянської річниці 29 вересня.

Кадри, що пережили обшуки

Київський оператор Едуард Тимлін примудряється сховати 80 метрів плівки (близько півтори хвилини) — і тримає котушку до 1991 року. Вже одного цього жесту вистачило б, щоб зрозуміти: пам’ять «горить» і на рівні людей, і на рівні фактів.

Другий мітинг: слово і солідарність

«Приходьте, буде Некрасов»

29 вересня, 17:00. По Києву ходить усна формула запрошення: «Приходьте, буде Некрасов». Сам письменник «сидить на телефоні», дзвонить знайомим — навіть у Москву; записку передають літературознавцю Івану Дзюбі. До урочища тягнуться сотні людей — вперше за 25 років після масових розстрілів 1941-го. Документальна зйомка тепер — у Гарика Журабовича. Фокус-прийом конспірації простий: плівку не домотують до кінця, шматки ховають по кишенях — «на випадок затримань».

Промова Дзюби і вигуки в натовпі

З’являються Некрасов і Дзюба — природним чином виникає запит на слово. Мікрофонів немає, чують не всі, але сенс фіксується дуже чітко.

Іван Дзюба: «Мовчання говорить лише там, де вже все сказано. Коли ще нічого не сказано — мовчання стає співучасником неправди і несвободи».

У кількох місцях люди вскакують на плечі і кричать:

«Євреям не треба боятися! Треба говорити про антисемітизм!»

Пізніше письменник Володимир Войнович сформулює свій шок від побаченого:

«Я вперше бачив абсолютно стихійний мітинг, не керований радянською владою».

Серед присутніх того дня — Діна Проничева, одна з небагатьох, хто вижив 29 вересня 1941 року; вона відома читачеві як героїня документального роману Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр».

«Штатські», але без розгону

Міліція і КДБ присутні в штатському, спостерігають, фіксують, але силового розгону не відбувається. У натовпі багато хто помічає сексотів. Через півтори години Діамант іде з дружиною і маленькою дочкою і формулює головне:

«Головне вдалося… Ми вчилися з “зборища” бути нацією. Ми вчилися поважати свої могили».

Як відповіла система і що було далі

Клеймо, догани, «профілактики»

Офіційна формула, якою клеймлять учасників і сам факт мітингів, звучить дослівно: «ганебне зібрання єврейських і українських націоналістів». Йдуть суворі догани, звільнення, «профілактичні» бесіди, вилучення плівок, постановка прізвищ на замітку. Але вже пізно: щорічні вересневі зібрання у Бабиному Яру стають традицією.

Еміграція Діаманта і «універсальна» радянська пам’ять

У березні 1971 року Діаманту дають 10 днів на виїзд — він покидає СРСР і їде в Ізраїль, вивозячи уцілілі матеріали, включаючи зйомки Журабовича з другого мітингу. Пізньорадянське рішення про меморіалізацію проблем не вирішує: у 1976 році ставлять загальний монумент «жертвам фашизму» (без акценту на єврейських жертвах), у 1980-му на місці засипаного яру розбивають парк.

Вже в незалежній Україні простір пам’яті складається з приблизно 25 розрізнених знаків — довга дорога до цілісної, чесної розмови про трагедію і її адресатів.

Історична рамка і факти (зібрано в одному місці)

• 29–30.09.1941 — близько 34 000 розстріляних євреїв за дві доби; за роки окупації — близько 100 000 убитих в урочищі.
• 13.03.1961 — прорив дамби з рідкими відходами; хвиля до 4 м, жертви 145–1 500 (різні оцінки); подія в міській пам’яті — «помста Бабиного Яру».
• 24.09.1966, 17:00 — перший мовчазний мітинг (~50 осіб); плакат: «Бабин Яр. Пам’ятай про шість мільйонів»; знімальні групи «Укркінохроніки» і «Научфільму»; Едуард Тимлін рятує 80 м плівки і зберігає котушку до 1991 року.
• 29.09.1966, 17:00 — другий мітинг (сотні людей); формула запрошення в місті — «Приходьте, буде Некрасов»; виступають Віктор Некрасов і Іван Дзюба; документальна зйомка — Гарик Журабович; серед присутніх — Діна Проничева; пізніше оцінка Володимира Войновича про стихійність мітингу, «не керованого владою».
• 1971 — Еммануїл (Амік) Діамант емігрує в Ізраїль, виносячи уцілілі матеріали.
• 1976 / 1980 — радянський монумент без згадки євреїв; парк на місці засипаного яру.
• Незалежна Україна — ≈25 пам’ятних знаків, щорічні вересневі акції.

Чому це важливо — для України та Ізраїлю (сьогодні)

Ця історія — не тільки про минуле, але й про спосіб бути суспільством. У Києві 1966-го без дозволів і мікрофонів люди назвали трагедію своїми іменами, і солідарність єврейських і українських інтелектуалів стала нормою, а не винятком. Для ізраїльтян це — частина діаспорного мосту: фігури рівня Діаманта врешті пов’язують свою долю з Ізраїлем, не втрачаючи зв’язку з Києво-Бабиним Яром. А для всіх нас це нагадування: там, де пам’ять точна і чесна, важче розпалювати ксенофобію і переписувати історію.

FAQ

Чому було два мітинги — 24-го і 29-го?

Тому що 29 вересня 1941-го випав на Йом-Кіпур, а через 25 років «релігійна» дата пам’яті за єврейським календарем припала на 24 вересня 1966 року; друга — громадянська дата 29 вересня. Обидва збори — про одне: повернути місце єврейської трагедії в загальну історичну пам’ять Києва.

Що саме робили 24 вересня?

Прикріпили плакат «Бабин Яр. Пам’ятай про шість мільйонів» до стіни зруйнованого єврейського кладовища і стояли мовчки. Це була форма заяви, а не мітинговий «формат»: показати, що це — наша могила, і назвати її.

Що говорили 29 вересня?

Ключова думка — з промови Івана Дзюби: мовчання, поки правда не сказана, — співучасник брехні і несвободи. У натовпі звучали заклики «Євреям не треба боятися! Треба говорити про антисемітизм!» — це і був сенс другої акції.

Як відреагували влада?

Клеймо «ганебне зібрання єврейських і українських націоналістів», догани, звільнення, «профілактики», вилучення плівок. Але щорічні вересневі зібрання вже не зупинили: традиція сформувалася.

Висновки в чотири рядки (для зайнятих)

1. Вересень 1966-го запустив громадянську пам’ять про Бабин Яр.
2. Точність імен і дат — захист від майбутньої фальсифікації.
3. Солідарність євреїв і українців стала реальністю, а не гаслом.
4. Історія Бабиного Яру — міст Київ ↔ Ізраїль, частина спільного досвіду гідності.