- 13 Січня, 2026
- 12:21 pm
- Україна
Війна, яка триває вже довше, ніж Друга світова, змінила в Україні не лише повсякденне життя, але й саму оптику пам’яті. Історія Голокосту, питання відповідальності, колабораціонізму та увічнення трагедії сьогодні існують у просторі постійного тиску — військового, політичного та інформаційного. Про це у великій розмові для Newsru.co.il (13 січня 2026 р.) розповів історик Юрій (Амір) Радченко, науковий співробітник Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр».
За його словами, нинішній рубіж війни відчувається по-різному — залежно від того, де ти живеш і що робиш. Але загальний стан країни — це втома, переміщення мільйонів людей і невизначеність майбутнього. При цьому культурна та наукова робота не зупинена. Навпаки, вона стала способом опору і способом утримувати нормальність.
Війна і пам’ять про Голокост
Повномасштабна війна безпосередньо впливає на те, як суспільство говорить про Шоа. Російський режим активно використовує історію Другої світової війни та Голокосту як інструмент — вириваючи фрагменти, підмінюючи контексти, навішуючи ярлики. Це не спроба осмислення минулого, а спосіб легітимізувати агресію проти України.
Радченко підкреслює: ще в 2000-х роках в Україні йшли складні, але необхідні дискусії про колабораціонізм і відповідальність різних груп. Сьогодні такі розмови даються важче — суспільство, яке перебуває під ударом, неминуче мілітаризується і частіше шукає опору в міфах, а не в критичному аналізі. Це природний, хоча і болісний процес.
Бабин Яр: від забуття до осмислення
Однією з ключових проблем залишається відсутність довгі роки продуманої державної політики пам’яті. Після 1991 року Бабин Яр існував як простір трагедії без цілісного осмислення — з розрізненими пам’ятниками і суперечливими рішеннями.
Ситуація почала змінюватися в останні роки. Меморіал, за словами Радченка, працює в максимально можливому режимі навіть в умовах війни. Проводяться виставки, лекції, кінопокази. Серед важливих проєктів — експозиції про нацистську пропаганду, про Голокост у Криму, про руйнування Бахмута, де співставляється знищення єврейської громади в 1941–1942 роках і стирання міста російською армією в 2023-му.
Тут принципово важливий момент: мова не йде про порівняння страждань або спробу «зрівняти» трагедії. Мова йде про стирання пам’яті як такої — про руйнування міст, архівів, кладовищ, символів.
Дослідження, архіви і незавершена робота
Наукова робота в заповіднику багато в чому тримається на окремих людях. Радченко займається каталогізацією архівів, усних інтерв’ю, відеоматеріалів — у тому числі спадщини Іллі Левітаса, одного з піонерів збереження пам’яті про Голокост в Україні.
Науковий центр як структура ще тільки формується, але вже вибудовуються зв’язки з Яд ва-Шемом і Меморіальним музеєм Голокосту у Вашингтоні. Плануються круглі столи, книжкові проєкти, обговорення сучасної літератури про Бабин Яр — значна частина якої з’явилася вже після початку російсько-української війни.
Окреме, досі нерозв’язане завдання — маркування зруйнованих кладовищ на території Бабиного Яру: єврейського, караїмського, мусульманського. Це складна робота, що вимагає точності і поваги до всіх груп жертв.
Караїми, Шоа і складність ідентичностей
В інтерв’ю детально зачіпається історія караїмів — групи, доля якої під час Голокосту відрізнялася від долі ашкеназького єврейства. У більшості випадків караїмам вдалося уникнути тотального знищення, але були й трагічні винятки.
Радченко підкреслює: рішення нацистів часто приймалися ситуативно, на рівні конкретних командирів. Нацистська влада погано розуміла складну тканину єврейських ідентичностей і діяла примітивно і жорстоко.
Історія караїмів показує, наскільки небезпечні спрощені схеми і наскільки важливо працювати з джерелами, а не з міфами.
Колабораціонізм і війна пам’яті
На відміну від Росії, де тема колабораціонізму використовується як зброя пропаганди, в Україні до війни існувало простір для академічної дискусії. Зараз воно звужене — не через заборони, а через загальний стан суспільства.
При цьому антисемітизм, як підкреслює Радченко, існує всюди. Але в питаннях свободи релігії і ставлення до юдаїзму Україна навіть в умовах війни залишається однією з найбільш відкритих країн регіону.
Російська політика пам’яті як інструмент агресії
Особливу увагу історик приділяє російському закону про «геноцид радянського народу», де Голокост розчиняється в абстрактній категорії «радянських жертв». Це продовження радянської традиції, що нівелює унікальність знищення євреїв як цілеспрямованого геноциду.
Такі закони і наративи — частина стратегії делегітимації пострадянських держав. Історія використовується не для пам’яті, а для виправдання насильства.
Хто буде зберігати пам’ять далі
Покоління безпосередніх свідків Голокосту практично пішло. Сьогодні відповідальність за пам’ять лежить на музеях, меморіалах, дослідниках і громадських організаціях. Саме вони стають новими носіями знання — не емоційного свідчення, а документованої, осмисленої історії.
Пам’ять змінюється, але не зникає. І від того, в якому контексті вона буде збережена, залежить не лише минуле, але й майбутнє.
Саме такі розмови і такі тексти сьогодні фіксують НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency, коли історія, війна і пам’ять виявляються не абстракцією, а питанням відповідальності тут і зараз.
