- 14 Лютого, 2026
- 9:57 pm
- В світі
Український дипломат і експерт Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва Володимир Лакомов у колонці для «Літературної України» пропонує спірну, але зрозумілу тезу: колоніальний досвід Східної Європи не можна описувати лише мовою «класичних» імперій модерності.
У центрі його аргументу — ідея «колоніалізму навиворіт»: моделі, в якій колонізатор історично виглядав менш розвиненим в інституційному та культурному сенсі, ніж колонізовані території.
«Колоніалізм навпаки»: Україна як дзеркало колонізатора
Не периферія, а джерело модерності
У тексті Лакомова Україна (як і країни Балтії, Польща, Фінляндія) описана не як культурна окраїна імперії, а як простір з вищими практиками самоврядування, економіки та освіти порівняно з «глибинною» Росією.
Ця асиметрія, за версією автора, і робить східноєвропейський колоніалізм «перевернутим»: центр отримує контроль, але не приносить модернізацію — він її запозичує, витісняючи і привласнюючи.
Формула звучить жорстко.
Але саме на таких формулюваннях автор будує пояснення того, чому конфлікт навколо України — це не тільки боротьба за територію, а суперечка про право бути альтернативою імперському центру.
Орда як вихідна «державність контролю»
Лакомов виводить генеалогію цієї моделі до Золотої Орди, описуючи її не просто як військову силу, а як систему управління, яка трималася на трьох речах:
данина і ресурсне викачування,
підпорядкування місцевих еліт через залежність і внутрішні конфлікти,
сакралізація влади правителя «поза правом».
У такій логіці держава працює як армія і податковий механізм, а не як проект розвитку.
Цей кут зору і потрібен автору, щоб далі говорити про Росію як про спадкоємця не «європейських» імперських практик, а ординської матриці.
Ординська матриця в російській політичній моделі
Централізація як культ, вертикаль як звичка
Колонка проводить лінію від Орди до Московії, потім до Російської імперії та СРСР — і далі до сучасної Росії. Не як пряму історичну «копію», а як відтворювану схему: правитель оголошується джерелом закону і моралі, а держава існує як вертикаль підпорядкування.
У Лакомова це не просто публіцистика про «авторитаризм».
Це спроба пояснити стійкість системи через історичну звичку: влада не обмежується інститутами, вона стоїть над ними.
Армія і «данина» як інструменти управління
Друга зв’язка — експлуатація і мілітаризація.
Автор описує модель, де армія потрібна не тільки для зовнішньої експансії, але й для внутрішнього контролю. А регіони і залежні території сприймаються як джерело ресурсів: людей, грошей, сировини, лояльності.
Цей мотив у тексті спеціально виводиться з минулого в теперішнє — як пояснення того, чому імперська політика повторюється «географія за географією», незалежно від епохи.
У цьому місці редакція НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency відзначає важливий нюанс для читача в Ізраїлі: подібні історичні рамки в українській дискусії часто використовуються не заради академічності, а як мова мобілізації — щоб пояснити, чому компроміс з імперським проектом сприймається в Києві як небезпечна пауза, а не як мир.
Ізоляція і ідеологія «особливого шляху»
Ще один елемент, який Лакомов пов’язує з ординською спадщиною, — цивілізаційна ізоляція: протиставлення Заходу, недовіра до права і свобод, пріоритет «сили» над правилами.
У його описі ідеологія «русского мира» виступає як гібрид — сакралізація влади плюс централізм плюс відмова від модерного індивідуалізму. Не випадково, а як повторювана конструкція.
Колонка не сперечається з опонентами і не намагається бути «м’якою».
Вона фіксує: імперії не зникають — вони змінюють мову і упаковку.
Україна, Ізраїль і Глобальний Південь: де виникає спільний сюжет
Чому це читається ширше, ніж «європейська війна»
Одна з сильних ліній тексту — спроба «перекласти» український досвід на мову, зрозумілу країнам Африки та Азії: Україна формально європейська, але її історичний досвід, за версією автора, — колоніальний.
Не Британія і не Франція, а імперія, що виросла з ординського типу контролю.
У цій рамці з’являється ідея солідарності: між тими, хто переживав колоніалізм як модернізацію, і тими, хто переживав його як деградацію — руйнування інститутів, викачування ресурсів, придушення суб’єктності.
Для Ізраїлю тут окремий інтерес: країна живе в регіоні, де «імперські» моделі поведінки постійно повертаються в новому вигляді — через проксі, ідеології, військові ланцюги впливу. І тому будь-які зрозумілі пояснювальні схеми швидко стають частиною суспільної розмови, навіть якщо вони спірні.
Пам’ять як елемент політичного спротиву
Фінальна думка Лакомова будується навколо пам’яті.
Не як музейної теми, а як практичного інструменту: якщо імперія вміє трансформуватися, то спротив починається з розпізнавання знайомих механізмів — вертикалі, сакралізації, «права сили», колоніальної мови.
Україна в цій конструкції показана не тільки як об’єкт тиску, але як «дзеркало», в якому колонізатор бачить власну модель — і тому намагається знищити альтернативу.
Текст залишає відкрите питання, яке, ймовірно, і є головним: якщо ординська матриця дійсно відтворюється століттями, то де проходить межа між реформою імперського проекту і його черговою маскуванням — і хто в світі готовий цю межу називати вголос.
