«Нитки ідентичності»: в Тель-Авіві покажуть сучасні українські мотанки Яни Дерези — 16–17 жовтня 2026, вхід вільний

16 і 17 жовтня 2026 року в Українському культурному центрі в Тель-Авіві відбудеться виставка української художниці та реставратора Яни Дерези «Нитки ідентичності». У центрі проєкту — мотанка, одна з впізнаваних форм української народної культури, яку художниця перетворює на сучасну історію про пам’ять, пережитий досвід і спробу зберегти себе після великих змін. Вхід на виставку вільний. Окремо Дереза проведе три практичні майстер-класи.

Виставка відбудеться за співпраці з Israeli Friends of Ukraine («Ізраїльські друзі України»).

Автор: Антон Пшединський

Назва тут досить точна — «Нитки ідентичності».

Людина дійсно складається з безлічі таких «ниток»: сім’ї, міста, в якому виросла, мови, речей з батьківського дому, людей, яких пам’ятає. Потім до цього додаються переїзди, нові країни, втрати, іноді війна. Щось обривається, щось доводиться зв’язувати заново.

Саме про це Яна Дереза говорить через українську мотанку.

Виставка відбудеться 16–17 жовтня 2026 року в Українському культурному центрі на вулиці Єрміягу, 22 в Тель-Авіві. Згідно з анонсом організаторів, це проєкт про пам’ять і зцілення, переосмислення минулого, пошук себе і відновлення внутрішньої цілісності.

Але за цими досить великими словами стоять маленькі речі — тканина, нитка, вишивка, вузол. Те, що можна взяти руками.

Мотанка: від сільської ляльки до українського символу

Для ізраїльського читача слово «мотанка» майже напевно вимагає пояснення. Це традиційна українська лялька з тканини, яку не шили як звичайну іграшку, а насамперед крутили, намотували і зв’язували. Звідси і звичне сьогодні назва — від українського «мотати», тобто намотувати. У селах говорили ще простіше — «крутити ляльку». Її могли зробити з кількох клаптиків тканини, ниток і того, що було під рукою.

Але тут починається більш цікава частина історії. Сьогодні мотанку часто представляють як єдиний давній український оберіг, що існував чи не в незмінному вигляді з часів Трипілля. Так говорити занадто просто.

Українські дослідники дійсно простежують дуже стару традицію антропоморфних фігур на території нинішньої України. В археологічних культурах тут знаходили жіночі фігурки, пов’язані з землеробством, плодючістю, домом, народженням і ритуалами. Особливо часто в цьому контексті згадують Трипільську культуру V–III тисячоліть до нашої ери. Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» також проводить паралелі між трипільською антропоморфною пластикою і більш пізньою народною лялькою.

Але археологія не дає нам мотанку, яку можна було б покласти поруч із сучасною і сказати: ось вона, та ж сама лялька п’ять тисяч років тому. Між окремими епохами залишаються величезні прогалини. Навіть дослідники народної іграшки визнають: матеріалу недостатньо, щоб довести пряму безперервну лінію від трипільської фігурки до текстильної української ляльки XIX–XX століть. Коректніше говорити про давні образи і традиції, з якими пізня народна лялька має очевидні паралелі, а не про буквально незмінний предмет, що пережив кілька тисячоліть.

Та мотанка, яку вже можна впевнено описувати етнографічно, особливо характерна для Середнього Подніпров’я — Черкаської, Полтавської та південної частини Київської області. У селах такі ляльки продовжували робити ще в XX столітті, місцями — до 1960–1970-х років. Використовували шматки старого робочого або святкового одягу, тканину скручували, перев’язували, формували голову і тулуб. Ніякої фабрики і набору для рукоділля, звісно, не вимагалося.

І функції були різні. Це принципово важливо.

Мотанка могла бути дитячою іграшкою. Могла з’являтися в весільному або сімейному контексті, зв’язуватися з побажанням продовження роду і материнством. Лялька, яку бабуся робила для онучки з тканини, що належала сім’ї, дійсно могла набувати значення родового оберега. Але уявлення, ніби будь-яка мотанка автоматично була магічним амулетом з жорстко встановленим набором «захисних функцій», — багато в чому вже пізня популярна інтерпретація. Енциклопедія сучасної України окремо попереджає, що навколо мотанок в інтернеті виникло чимало правил, заборон і містичних властивостей, яких етнографічні матеріали просто не підтверджують.

Є ще одна деталь, яка відразу кидається в очі: обличчя.

У традиційних вузлових ляльок воно могло взагалі залишатися без людських рис. На деяких з’являвся хрест з ниток. Сьогодні саме хрест на обличчі став чи не головним візуальним знаком «української мотанки», хоча історично існували різні варіанти і робити з нього універсальне правило теж не варто. Дослідники зазначають, що в сучасних авторських мотанках цей елемент іноді залишається майже єдиним прямим нагадуванням про старий канон.

Для ізраїльського читача тут можна провести зрозумілу паралель, але обережно. Це приблизно як предмет сімейної і релігійної традиції, який з часом виходить за межі тільки побутового використання і перетворюється ще й на знак культурної приналежності. Він вже може стояти в музеї, з’являтися в сучасному мистецтві, ставати частиною розмови про ідентичність — і при цьому продовжувати існувати вдома, в сім’ї.

Саме це сталося з мотанкою в Україні особливо помітно вже в XXI столітті. До початку 2000-х виготовлення таких ляльок не було масовим явищем по всій країні. Потім традицію почали активно повертати майстри, музеї, школи народного мистецтва. Мотанка вийшла далеко за межі тих областей, де існувала історично, і поступово стала одним з впізнаваних візуальних символів української культури.

Це, до речі, допомагає краще зрозуміти і Яну Дерезу.

Вона бере вже подвійний предмет: стару народну форму і одночасно сучасний український символ. Але замість того щоб відтворювати «правильну мотанку за зразком», знову розбирає її на частини. Тканина, вишивка, нитки, дерево, трави, метал, особисті речі і символи у неї починають розповідати вже не про абстрактну традицію, а про конкретну людину.

І виходить цікавий круг.

Колись таку ляльку могли зробити вдома з шматочків одягу власної сім’ї. Сьогодні Дереза знову повертає їй особисту пам’ять — тільки вже засобами сучасного мистецтва. Тому назва тель-авівської виставки «Нитки ідентичності» тут зовсім не декоративна метафора. Нитка дійсно зв’язує кілька шарів одразу: стару українську традицію, сім’ю, пам’ять, вимушений переїзд і сьогоднішню людину, яка намагається зрозуміти, що з усього цього залишається її власним.

Хто така Яна Дереза

Яна Дереза народилася в Києві в 1996 році. Вона професійна художниця-реставратор, навчалася в Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. Сама Дереза розповідає, що ручна робота була присутня в її сім’ї кілька поколінь: шили і займалися рукоділлям мама, бабуся і прабабуся. Вона з дитинства малювала, вишивала, працювала з бісером.

З мотанкою вона серйозно зіткнулася в 2014 році, ще під час навчання. На занятті з етнографії побачила таку ляльку, яку принесла знайома, а ввечері зробила власну — червону, кольору маку, з шавлією всередині. Потім почалися експерименти з матеріалами і формою.

І це важливо для розуміння виставки: Дереза прийшла до мотанки не з боку сувенірного виробництва.

Її професійна база — живопис і реставрація. До повномасштабного російського вторгнення вона займалася живописом і працювала з техніками старих майстрів. Після лютого 2022 року опинилася в Празі, при цьому майстерня і матеріали залишилися в Києві. Саме мотанки, за її розповіддю, допомогли знову повернутися до роботи: необхідні матеріали вона купувала вже в Чехії і фактично починала частину творчого життя заново.

Сьогодні вона працює не тільки з арт-ляльками, але і з живописом і вишивкою. У міжнародному проєкті ART-EMBASSY Яна Дереза вказана як creative manager; сама платформа займається виставками і культурними проєктами в різних країнах.

Чому ця історія зрозуміла і в Ізраїлі

Не треба штучно робити український і ізраїльський досвід однаковими. Він не однаковий.

Але сама ситуація, коли людина живе одночасно всередині кількох пластів пам’яті, ізраїльтянам добре знайома. В одному домі можуть зберігатися речі з Києва, Одеси, Марокко, Іраку, Польщі або Аргентини; батьки говорять однією мовою, діти вже іншою, а якась стара вишита серветка або фотографія раптом виявляється міцнішою за офіційну біографію.

І ось на цьому рівні мотанки Дерези зчитуються вже без етнографічного словника.

Виставка в Тель-Авіві говорить не тільки про збереження української традиції. Вона показує, що відбувається з традицією після переїзду: залишається вона музейним предметом чи починає жити в новому місті і розповідати вже нову історію.

Для самої площадки така виставка теж цілком органічна. Український культурний центр на Yirmeyahu, 22 працює в Тель-Авіві як постійний простір для виставок, зустрічей, лекцій та інших українських культурних подій. НАновости вже докладно розповідали про центр і його роботу в Ізраїлі.

НАновости — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency продовжує стежити за українськими культурними подіями в Ізраїлі саме з цієї причини: зв’язок між країнами існує не тільки на рівні дипломатії або великої політики. Іноді вона виглядає просто як кілька метрів тканини, клубок ниток і людина, яка пояснює іншій людині, навіщо все це було збережено.

Докладніше про Український культурний центр в Тель-Авіві:
https://news.nikk.co.il/ukrainskij-kulturnyj-centr/

Мотанку можна буде зробити своїми руками

Виставкою програма не закінчується.

Яна Дереза проведе три практичні майстер-класи, під час яких учасники зможуть зробити власну мотанку. Організатори окремо уточнюють: попередній досвід не потрібен, необхідні матеріали нададуть на місці.

16 жовтня

10:00–12:00 — майстер-клас українською мовою.

13:30–15:30 — майстер-клас українською мовою.

17 жовтня

10:00–12:00 — майстер-клас англійською мовою.

Тут є суттєва різниця: сама виставка безкоштовна, а участь у майстер-класах вимагає попередньої покупки квитка. Кількість місць обмежена.

Реєстрація на майстер-клас ДОСТУПНА ЗА ПОСИЛАННЯМ.

Коли приходити

Виставка «Нитки ідентичності» / «Нитки ідентичності» буде відкрита:

16 жовтня 2026 року — з 10:00 до 16:00.

17 жовтня 2026 року — з 10:00 до 12:00.

Де: Український культурний центр, вул. Єрміягу, 22, Тель-Авів–Яффо.

Вхід на виставку — вільний.

Виставка відбудеться за співпраці з Israeli Friends of Ukraine («Ізраїльські друзі України»).

І якщо слово «мотанка» до цього взагалі нічого вам не говорило — це, мабуть, не перешкода. Скоріше навпаки. Можна прийти без знання української етнографії і подивитися, як річ, якій багато років відводили місце десь між народним ремеслом і сімейним оберегом, у сучасного художника стає розповіддю про цілком сьогоднішнє життя: звідки ти, що привіз з собою і що з колишнього себе зміг не втратити.