- 25 Квітня, 2026
- 8:34 pm
- Україна
Мовний закон як інструмент російського впливу
23 квітня 2026 року журналісти «Схем» опублікували розслідування, в якому заявили, що Росія фінансувала просування так званого мовного закону Ківалова—Колесніченка. Йдеться про закон, який у 2012 році надав російській мові статус регіональної в ряді областей та інших територіальних одиниць України.
Зараз цей сюжет виглядає вже не як старий політичний спір про гуманітарну політику.
Він виглядає як частина ширшої російської стратегії впливу на українську державу задовго до повномасштабної війни. Саме це і робить публікацію «Схем» такою важливою: вона показує не тільки факт можливого фінансування, але й сам механізм, через який Москва намагалася закріплювати свою присутність всередині України не тільки через медіа, але й через законодавство.
Журналісти, як повідомляється, проаналізували документи витоку з «Правфонду» — російської державної організації, яка офіційно займалася підтримкою «співвітчизників за кордоном». За висновками розслідування, саме через цей фонд йшли гроші на заходи, пов’язані з підтримкою мовного закону та його подальшого просування.
Для ізраїльської аудиторії тут важливий ширший контекст. Історія показує, як Кремль роками використовував тему мови не як культурне питання, а як політичний важіль. Це особливо помітно сьогодні, коли вже очевидно, що Росія вела боротьбу проти України не тільки військовими засобами, але й через м’які, бюрократичні та на перший погляд «законні» інструменти.
Що це був за закон і чому він викликав стільки суперечок
Закон Ківалова—Колесніченка був прийнятий у 2012 році. Його співавторами стали депутати від «Партії регіонів» Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов. Після його прийняття російська мова отримала статус регіональної в 13 з 27 територіальних одиниць України.
Формально це подавалося як розширення мовних прав.
Але критики закону з самого початку стверджували, що його реальний ефект був зовсім іншим. За словами дослідника мовної політики Володимира Кулика, якого цитують «Схеми», закон був написаний так, що російську мову можна було використовувати не поряд з українською, а фактично замість неї. Тобто йшлося не просто про двомовність, а про механізм витіснення державної мови з цілих сфер суспільного життя.
Це особливо важливо, якщо дивитися на тему не емоційно, а інституційно. Коли мова однієї держави починає закріплюватися в судах, діловодстві, освіті та офіційній комунікації іншої країни, це вже питання не тільки культури, але й суверенітету.
У 2018 році Конституційний суд України визнав цей закон неконституційним. Однак на той момент він вже встиг зіграти свою роль і стати одним з найпомітніших символів тієї епохи, коли російський вплив в Україні просувався під виглядом внутрішньої політики.
Які гроші та документи знайшли журналісти
Згідно з розслідуванням, Вадим Колесніченко отримував фінансування від «Правфонду» як до прийняття закону, так і після голосування в парламенті.
Перед прийняттям закону йому, як стверджують журналісти, перерахували 1,2 мільйона рублів. У публікації уточнюється, що це становило майже 41 тисячу доларів за тодішнім курсом. Після прийняття закону, за даними «Схем», було відправлено ще 2 мільйони рублів, тобто близько 65 тисяч доларів.
Ці суми важливі не тільки самі по собі.
Вони показують, що йшлося, за версією розслідування, не про випадкову симпатію Москви до зручного для неї законопроекту, а про прямий фінансовий супровід кампанії. Іншими словами, закон не просто підтримували політично — його, як стверджується, підтримували грошима.
За даними журналістів, кошти спрямували на видання спеціальної брошури для «російських співвітчизників» в Україні. У ній пояснювалося, як застосовувати мовний закон на практиці. Окремо, як повідомляється, там роз’яснювали, як використовувати російську мову в діловодстві, судах та освіті замість української.
Це вже виглядає не як нейтральна правова інструкція.
Це виглядає як спроба закріпити політичний результат через повсякденну адміністративну практику. Тобто не просто прийняти закон, а вбудувати його в роботу установ і зробити частиною нормального бюрократичного життя.
Згідно з матеріалами розслідування, поширювати брошуру планували серед державних органів України, міжнародних організацій та широкої публіки. Також її хотіли презентувати в Києві за участю другого співавтора закону — Сергія Ківалова.
Пізніше захід відклали. У підсумку Ківалова на ньому замінив Михайло Товт, колишній народний депутат і тодішній співробітник Академії наук України.
Які ще прізвища згадуються в цій історії
«Схеми» також встановили, що Михайло Товт і Степан Черничко були співавторами згаданої брошури.
Сьогодні Черничко — ректор Закарпатського угорського інституту і депутат Закарпатської обласної ради. Обидва в коментарях журналістам заявили, що не знали, хто саме фінансував видання.
Саме тут історія стає ще цікавішою. Тому що вона показує не тільки наявність передбачуваного російського фінансування, але й те, наскільки широко подібні проекти могли заходити в українське експертне, академічне та адміністративне середовище.
У середині цієї картини особливо чітко читається і більш загальний висновок, який важливий для НАновини — Новини Ізраїлю | Nikk.Agency: Москва, судячи з опублікованих даних, діяла не тільки через публічну пропаганду або партійні заяви. Вона працювала через документи, інструкції, правові формули, організаційні зв’язки та адресне фінансування. Тобто через ту інфраструктуру впливу, яка на перший погляд здається сухою і вторинною, але насправді змінює правила гри всередині держави.
Чому цей сюжет особливо важливий у 2026 році
Сьогодні, після всіх етапів російської агресії проти України, історія закону Ківалова—Колесніченка читається вже зовсім інакше, ніж десять років тому.
Тепер видно, що мова для Кремля була не гуманітарною темою сама по собі, а зручним каналом політичного проникнення. Через такі закони можна було послаблювати позиції української держави, змінювати адміністративну практику і створювати додаткові опори для ідеї «російського світу» всередині України.
Для Ізраїлю це теж зрозумілий урок. Коли зовнішня сила починає системно вкладатися в мовну, культурну або ідентифікаційну політику іншої країни, це майже ніколи не буває тільки про культуру. Дуже швидко це стає питанням безпеки, стійкості та контролю над внутрішнім простором.
Тому публікація «Схем» від 23 квітня 2026 року важлива не тільки як розслідування про минуле. Вона допомагає зрозуміти, яким чином Росія роками будувала в Україні мережу впливу, яка потім доповнилася прямою військовою агресією. Спочатку йшли гроші, брошури, закони і політичні союзники. Потім прийшли окупація, війна і відкрите насильство.
Саме так гуманітарна тема перетворюється на частину великої стратегії підриву держави.